Проїхавши кілька миль, подорожани зробили привал у містечку, де заздалегідь усе було приготовлено для прийому знатних гостей. Консуело і Йосиф, вийшовши з карети, хотіли тут попрощатися зі своїми рятівниками, але ті не погодилися, посилаючись на можливість нових зазіхань на них із боку вербувальників, що снують у цій місцевості.
— Ви не знаєте, — сказав їм Тренк (і він анітрошки не перебільшував), — до чого спритне й страшне це поріддя. Хоч би в яке місце освіченої Європи ви потрапили, якщо ви бідні й беззахисні, якщо ви фізично сильні або у вас є які-небудь обдаровання, — ви ризикуєте потрапити в лабети цих шахраїв і ґвалтівників. Їм відомі всі переходи через кордон, усі гірські стежки, всі путівці, всі підозрілі кубла, всі мерзотники, на підтримку й допомогу яких вони можуть розраховувати у разі потреби. Вони знають усі мови, всі говірки, тому що всюди побували й перепробували всі професії. Вони незрівнянно правлять кіньми, бігають, плавають, перестрибують через прірви, як справжні бандити. Вони майже всі поголовно сміливці, не знають утоми, спритні, безсоромні, мстиві, промітні й жорстокі. Це нелюди роду людського; ось із таких покидьків військова організація покійного короля Вільгельма Товстого[196] й набрала найцінніших агентів своєї могутності, кращих стовпів дисципліни. Вони наздоженуть дезертира в нетрях Сибіру, вирушать розшукувати його під кулями ворожого війська — винятково заради задоволення приправлять його назад до Пруссії, щоб там його повісили для науки іншим. Вони витягли з вівтаря священика, що служив обідню, тільки тому, що він був зростом п'ять футів і десять дюймів; викрали лікаря в дружини великого курфюрста; неодноразово доводили до люті старого маркграфа Байрейтського, викрадаючи його полк, що складається із двадцяти — тридцяти солдатів, причому він не наважувався навіть відкрито висловити своє обурення; вони перетворили на довічного солдата французького дворянина, що їхав кудись під Страсбург на побачення з дружиною й дітьми; хапали підданих цариці Єлизавети, уланів маршала Саксонського[197], пандурів[198] Марії-Терезії, угорських магнатів, польських вельмож, італійських співаків і, нарешті, жінок усіх національностей — цих нових сабінянок[199], яких вони силоміць видавали заміж за солдатів. Вони беруть усе, що попадеться; крім щедрої платні й дорожніх витрат, вони одержують відому премію з кожної голови, так ні, що я говорю, — з кожного дюйма зросту.
196
197
198
199