Коли обоє солістів після меси вийшли із церкви, парафіяни ледве не понесли їх із тріумфом на руках до будинку священика, де їх чекав гарний сніданок. Священик одрекомендував музикантів панові канонікові, і той, обсипавши їх похвалами, висловив бажання ще раз, «на десерт», прослухати соло Порпори. Але Консуело, яка не без підстави дивувалася тому, як ніхто не впізнав її жіночого голосу, і побоювалася прозорливості каноніка, відмовилася співати під приводом, що репетиція й діяльна участь у всіх партіях занадто стомили її. Відмовки, одначе, не було прийнято до уваги, і довелося з'явитися на сніданок каноніка.
Пан канонік був чоловіком років п'ятдесяти[205], з добрим і красивим обличчям, гарної статури, хоча трохи розповнілий. Манери його були вишукані й навіть, можна сказати, шляхетні. Він усім говорив по секрету, що в жилах його тече королівська кров, бо він є одним із чотирьохсот незаконнонароджених синів Августа Другого[206], курфюрста Саксонського й короля Польського.
Він був милий і люб'язний, наскільки варто бути світській людині й духовному сановникові. Йосиф помітив біля нього якогось мирянина, з яким він поводився водночас і з повагою й фамільярно. Йосифу здавалося, що він уже бачив цього чоловіка десь у Відні, але пригадати ім'я його ніяк не міг.
— Отже, діти мої, ви відмовляєте мені в задоволенні ще раз почути твір Порпори? А от мій друг, великий музикант і в сто разів кращий суддя в цій справі, ніж я, був вражений тим, як ви виконали цей уривок. Але якщо ви стомлені, — додав він, звертаючись до Йосифа, — я більше не буду вас мучити своїми проханнями, одначе ви будете такі ласкаві сказати мені своє ім'я, а також, де ви навчалися музики.
Иосиф зрозумів, що йому приписують виконання соло, проспіваного Консуело. Консуело промовистим поглядом наказала йому підтримати оману каноніка.
— Мене звати Йосифом, — відповів він коротко, — а навчався я в дитячій співочій школі Святого Стефана.
— Я також, — зауважив незнайомець, — навчався в цій школі при Рейтері-батькові[207]; а ви, звичайно, — при Рейтері-сині?
— Так, пане.
— Але потім ви, напевно, ще в кого-небудь займалися? Ви навчалися в Італії?
— Ні, пане.
— Це ви грали на органі?
— То я, то мій товариш.
— А хто з вас співав?
— Ми обоє.
— Але ж тему Порпори виконували не ви? — мовив незнайомець, скоса поглядаючи на Консуело.
— У всякому разі не цей хлопчик, — сказав канонік, також глянувши на Консуело, — він занадто молодий, аби так прекрасно співати.
— Так, це не я, а він, — уривчасто відповіла Консуело, вказуючи на Йосифа.
Вона жадала позбутися цього допиту і з нетерпінням поглядала на двері.
— Чому ви говорите неправду, дитя моє? — наївно запитав священик. — Я ж учора чув і бачив, як ви співали, і прекрасно впізнав голос вашого товариша Йосифа, коли він виконував соло Баха.
— Очевидно, ви помилилися, пане кюре, — з лукавою посмішкою зауважив незнайомець, — або ж цей юнак надмірно скромний. Хай там як, ми хвалимо й того й іншого.
Потім, відвівши священика вбік, незнайомець мовив:
— У вас вухо вірне, але око не проникливе; це робить честь чистоті ваших помислів. Проте варто вивести вас із омани: цей юний угорський селянин — вельми майстерна італійська співачка.
— Переодягнена жінка! — вигукнув вражений священик.
Він уважно почав придивлятися до Консуело, у той час як та відповідала на доброзичливі запитання каноніка, і чи від задоволення, чи від обурення, але добрий священик густо почервонів від брижів аж до ярмулки.
— Повірте вже мені, — вів далі незнайомець. — Марно я намагаюсь дошукатися, хто б вона могла бути, ніяк не можу розгадати; а щодо її перевдягання й того становища, в якому вона зараз опинилася, то це варто віднести винятково за рахунок нерозсудливості… Усе через любов, пане кюре! Але це нас не стосується.
— Через любов! Це, звичайно, дуже красиво звучить! — вигукнув схвильований священик. — Викрадення, злочинна інтрига із цим молодчиком! Але ж це огидно! А я-то як попався! Помістив їх у себе вдома! Ще, на щастя, дав їм окремі кімнати, так що, сподіваюся, під моїм дахом не вчинено гріха. Ах! Яка подія! Уявляю, як наді мною потішилися б вільнодумці моєї парафії! А такі, пане, є, і деяких із них я навіть знаю.
— Якщо ваші парафіяни не розпізнали жіночого голосу, то, цілком імовірно, і не розглянули ні рис її обличчя, ні ходи. А тим часом гляньте, які красиві ручки, яке шовковисте волосся, до чого малесенька ніжка, незважаючи на грубе взуття!
205
206
207