— Нічого цього я не бажаю бачити! — вигукнув у нестямі священик. — Яка мерзенність — перевдягатися в чоловічий костюм! У Священному Писанні є вірш, який засуджує на смерть усякого, чоловіка чи жінку, що поміняє одяг своєї статі. На смерть — чуєте, пане?! Це в достатній мірі вказує на всю вагу гріха. І вона ще насмілилася проникнути в храм Божий і безсоромно оспівувати хвалу Господу, у той час як душею й тілом забруднена таким злочином!
— І оспівувала цю хвалу божественно! Я розплакався; ніколи я не чув нічого подібного! Таємничий випадок! Хто ця жінка? Всі, кого я міг би запідозрити, набагато старші за неї.
— Та це дитина, зовсім молоденька дівчина, — вів далі кюре, що не міг стриматися від того, щоб не подивитися на Консуело з інтересом, який боровся в його серці з суворими принципами. — Яка змійка! Погляньте лишень, із яким лагідним і скромним виглядом вона відповідає панові канонікові. Ах! Якщо хто-небудь здогадається про цю витівку, я пропав! Доведеться мені виїхати звідси!
— Як же ви самі й ніхто з ваших парафіян не розпізнали жіночого голосу? Ну й простаки ж ви, скажу я вам!
— Що поробиш! Ми, щоправда, знаходили щось незвичайне в її голосі, але Ґотліб говорив, що це голос італійський, із Сікстинської капели[208], і він уже такі чув. Не знаю, що він цим хотів сказати, я ж нічого не тямлю в музиці, яка виходить за межі моєї служби, і був такий далекий від усякої підозри. Як бути, пане? Як бути?
— Якщо ніхто нічого не підозрює, моя порада вам — мовчати про все. Випровадьте цих молодиків якомога швидше. Якщо хочете, я візьмуся за це.
— О так! Ви зробите мені величезну послугу! Стійте, стійте, я дам вам грошей. Скільки їм заплатити?
— Це мене не стосується. Ми ж бо щедро платимо артистам… Але ваша парафія небагата, і церква не зобов'язана додержуватися практики театру.
— Я не буду скупитися, я дам їм шість флоринів! Зараз іду… Але що скаже пан канонік? Він, очевидно, нічого не помічає. Ось він розмовляє з нею зовсім по-батьківськи… Свята людина!
— А що, по-вашому, він би дуже обурився?
— Та як же йому не обурюватися! Втім, я не стільки боюся його докорів, скільки глузувань. Ви ж знаєте, як він любить кепкувати, він такий дотепний. Ох! Як він буде знущатися з моєї наївності!..
— Але оскільки він, видно, продовжує поділяти вашу оману… він не вправі й насміхатися над вами. Ну що ж! Прикиньтеся, начебто нічого не сталося, скористайтеся першою зручною нагодою і спровадьте ваших музикантів.
Вони відійшли од вікна, де велася ця розмова, і священик, прослизнувши до Йосифа, що, здавалося, набагато менше цікавив каноніка, ніж синьйор Бертоні, сунув йому в руку шість флоринів. Одержавши цю скромну суму, Йосиф зробив знак Консуело, щоб вона скоріше відкараскалася від каноніка й ішла за ним. Але канонік підкликав до себе Йосифа і, продовжуючи на підставі його відповідей вважати, що жіночий голос належав йому, запитав:
— Скажіть же мені, чому ви вибрали цей уривок Порпори, замість того щоб виконати соло пана Гольцбауера?
— У нас не було цієї партитури, та й воно було нам незнайоме, — відповів Йосиф, — я проспівав єдину із пройдених мною речей, яку добре пам'ятав.
Тут священик поспішив розповісти про маленьку хитрість Ґотліба, і ця артистична заздрість дуже розсмішила каноніка.
— Ну що ж, — зауважив незнайомець, — ваш милий швець зробив нам величезну послугу: замість поганого соло ми насолодилися шедевром великого майстра. Ви довели свій смак, — додав він, звертаючись до Консуело.
— Не думаю, — заперечив Йосиф, — щоб соло Гольцбауера було таке погане. Ті з його творів, що ми виконували, були не без достоїнств.
— Достоїнства — це ще не талант, — відповів незнайомець, зітхаючи, і, наполегливо звертаючись до Консуело, він додав:
— А ви якої думки, друже? Чи вважаєте ви, що це те саме?
— Ні, пане, я цього не вважаю, — відповіла вона лаконічно й холодно, бо погляди цієї людини все більше бентежили й обтяжували її.
— Одначе вам зробило приємність проспівати месу Гольцбауера? — втрутився канонік. — Адже це прекрасна річ, чи не так?
— Мені вона не зробила ні приємності, ні неприємності, — відповіла Консуело, бо нетерпіння викликало в неї непереборне бажання висловитися відверто.
— Ви хочете сказати, що ця річ ні гарна, ні погана? — вигукнув, сміючись, незнайомець. — Ну, дитя моє, ви прекрасно відповіли, і я цілком згоден із вашою думкою.
Канонік голосно розреготався, священик же здавався дуже збентеженим, а Консуело, анітрошки не цікавлячись цим музичним диспутом, зникла слідом за Йосифом.
208