Кориллу поклали на поганеньке ліжко в німецькій харчевні, таке коротке, що або голова, або ноги мусили висіти в повітрі. Як на лихо, у цій жалюгідній халупі не було жінок: хазяйка пішла на богомілля за шість льє, а служниця погнала корову на пасовище. Удома були старий і хлопчик. Скоріше перелякані, ніж зраділі прибуттю такої багатої мандрівниці, вони цілковито віддали свою домівку в розпорядження приїжджих, не думаючи про винагороду, яку могли за це одержати. Старий був глухий; довелося дитині вирушити за повитухою до сусіднього села, що було ледве не на відстані милі; форейтори набагато більше турбувалися про своїх коней, яких нічим було нагодувати, ніж про мандрівницю. Полишена під опіку покоївки, що остаточно втратила голову, — вона кричала майже так само голосно, як її пані, — породілля наповнювала повітря стогонами, що нагадували скоріше ричання левиці, ніж крики жінки.
Консуело, охоплена жахом і співчуттям, вирішила не залишати нещасну.
— Йосифе, — сказала вона своєму товаришеві, — повернися до каноніка, хоча б тобі й довелося зустріти там поганий прийом: не слід бути гордим, коли просиш за інших. Скажи канонікові, що сюди потрібно надіслати білизни, бульйону, старого вина, матраци, ковдри — словом, усе необхідне хворій людині. Поговори з ним лагідно, але рішуче та обіцяй, якщо знадобиться, що ми прийдемо до нього грати, аби тільки він надав допомогу цій жінці.
Иосиф вирушив назад, а бідній Консуело довелося бути мимовільним свідком огидної сцени, коли жінка без віри й серця, богохульствуючи й проклинаючи, переносить священні муки материнства. Цнотлива й благочестива дівчина здригалася, бачачи ці муки, яких ніщо не могло пом'якшити, тому що замість святої радості й набожного сподівання серце Корилли було повне злості й гіркоти. Вона не перестаючи проклинала свою долю, подорож, каноніка з його економкою й навіть дитину, яку збиралася народити. Вона була така груба зі своєю покоївкою, що в тієї все падало з рук. Нарешті, зовсім втративши самовладання, Корилла крикнула їй:
— Ну, постривай, я так само буду за тобою доглядати, коли надійде твоя черга! Адже я прекрасно знаю, що ти теж вагітна, і відправлю тебе народжувати до лікарні. Геть із очей моїх! Ти мені тільки заважаєш і дратуєш мене.
Софія, у люті й розпачі, зі слізьми вибігла з кімнати, а Консуело, залишившись наодинці з коханкою Андзолето та Дзустіньяні, намагалася заспокоїти й полегшити її страждання. Шаленіючи й зазнаючи пекельних мук, Корилла все-таки зберегла якусь звірину мужність, дику силу, у яких проявлялась уся нечестивість її палкої, здорової натури. Коли болі на хвилину відпускали її, вона знову робилася бадьорою й навіть веселою.
— Чорт забирай! — звернулася вона раптом до Консуело, анітрохи не впізнаючи її, тому що бачила дівчину тільки здалеку або на сцені в костюмах, зовсім не схожих на той, який був на ній тепер. — От так пригода! А багато хто не повірить мені, коли я розповім, що народила в шинку з таким лікарем, як ти. Ти схожий на циганча зі своєю смаглявою мордочкою й величезними чорними очима. Хто ти? Звідки ти взявся? Як ти тут опинився? І чому ти за мною доглядаєш? Ах, ні, не відповідай мені, я однаково не почую, вже занадто я страждаю! Ah misera me![215] Тільки б не вмерти! О ні, я не вмру! Не хочу вмирати! Циганча, ти ж не кинеш мене? Не йди! Не йди! Не дай мені вмерти! Чуєш?
І знову залунали крики, що переривалися новими богохульствами.
— Проклята дитина! — говорила вона. — Так і вирвала б тебе з утроби й жбурнула б подалі!
— Ох! Ні! Не говоріть так! — вигукнула, вся похоловши від жаху, Консуело. — Ви будете матір'ю, будете щасливі, коли побачите свою дитину, не пошкодуєте, що страждали.
— Я? — мовила із цинічною холоднокровністю Корилла. — Ти уявляєш, що я буду любити цю дитину? Ах! Як ти помиляєшся! Велике щастя бути матір'ю, нема чого казати! Начебто я не знаю, що це значить: страждати народжуючи, працювати, щоб годувати цих нещасних, яких не визнають батьки, бачити, як самі вони страждають, не знати, що з ними робити, страждати, кидаючи їх… адже зрештою все-таки їх любиш… Але цього я любити не буду. О! Клянуся Богом! Я буду ненавидіти його, як ненавиджу його батька!..
І Корилла, несамовитість якої, незважаючи на зовнішню холоднокровність і презирство, усе зростала, закричала в пориві шаленої злості, викликаної в жінки жорстокими муками: