— І те й інше, — відповів Гайдн. — Тільки б канонік не гнівався на нас, ми тоді повеселимося на славу.
Канонік не тільки на них не гнівався, а, навпаки, зустрів їх із розкритими обіймами, наполіг, аби вони поснідали, а потім разом з ними засів за клавесин. Консуело змусила його осягнути чудові прелюдії великого Баха й захопитися ними, а щоб остаточно привести його до гарного настрою, проспівала кращі речі свого репертуару, не прагнучи змінити голос і не дуже турбуючись про те, що він може здогадатися про її стать і вік. Канонік був схильний ні про що не здогадуватись і щосили насолоджувався її співом. Він дійсно був палким шанувальником музики, і в його захваті було стільки безпосередньої щирості, що Консуело мимоволі розчулилася.
— Ах! Дороге дитя! Шляхетне дитя! Щасливе дитя! — вигукував розчулений канонік зі слізьми на очах. — Ти перетворив сьогоднішній день на найщасливіший день мого життя! Але що буде зі мною тепер? Ні! У мене не вистачить сил перенести втрату такої насолоди, і я зачахну від туги. Більше я не зможу займатися музикою. У душі моїй житиме ідеал, і мене загризе туга за ним. Я нічого вже тепер не любитиму, навіть моїх квітів…
— І зовсім даремно, пане каноніку, — відповіла Консуело, — ваші квіти співають краще за мене.
— Що ти говориш? Мої квіти співають? Я ніколи не чув.
— Так, тому, що ви їх ніколи не слухали. А я сьогодні вранці слухав їх, осягнув їхню таємницю, вловив їхню мелодію.
— Дивне ти дитя! Геніальне! — вигукнув канонік, по-батьківськи цнотливо пестячи темні кучері Консуело. — Ти одягнений бідняком, а гідний усілякого поклоніння. Але скажи мені, хто ти? Де навчився ти тому, що знаєш?
— Випадок, природа, пане каноніку.
— Ох! Ти обманюєш мене, — із лукавим виглядом сказав канонік, у якого завжди було напоготові жартівливе слівце. — Ти, напевно, син якого-небудь Кафареллі або Фарінеллі! Але послухайте, діти мої, — раптово пожвавлюючись, найсерйознішим тоном додав він, — я не хочу розставатися з вами. Я беру на себе турботу про вас, залишайтеся зі мною. У мене є статок, я поділюся ним із вами. Я буду для вас тим, чим був Ґравіна[216] для Метастазіо. Це буде моїм щастям, моєю славою. Зв'яжіть свою долю з моєю, для цього треба тільки, щоб вас посвятили в молодші клірики. Я виклопочу вам які-небудь гарні бенефіції, а після моєї смерті вам залишаться від мене в спадщину непогані заощадження, які я зовсім не маю наміру залишати цій злючці Бриґіті.
У той час як канонік говорив, раптом увійшла Бриґіта й почула його останні слова.
— А я не маю наміру довше служити вам, — верескливо закричала вона, плачучи з люті, — досить я жертвувала своєю молодістю й своєю репутацією невдячному хазяїнові!
— Твоєю репутацією? Твоєю молодістю? — не бентежачись, глумливо перебив її канонік. — Ну, ти собі лестиш, мила бабусю, твоя «молодість» оберігає твою репутацію!
— Насміхайтеся, насміхайтеся, — заперечила вона. — Але приготуйтеся розпрощатися зі мною. Я негайно покину будинок, де не можу встановити ніякого порядку, ніякої благопристойності. Хотіла я перешкодити вам робити нерозсудливості, марнувати ваше майно, принижувати ваш сан, так бачу, що все це ні до чого. Ваша безхарактерність і нещаслива зірка штовхають вас до погибелі, і перші зустрічні блазні так спритно морочать вам голову, що так і дивись обберуть вас. Давним-давно канонік Гербер кличе мене до себе служити й пропонує умови набагато кращі за ваші. Я втомилася від усього, що тут бачу. Розрахуйте мене! Я більше жодної ночі не проведу під вашим дахом.
— Так ось до чого дійшла справа, — спокійно мовив канонік. — Ну, добре, Бриґіто, ти робиш мені велику приємність; гляди тільки, не передумай! Я ніколи нікого не виганяв, і мені здається, якби служив у мене сам диявол, я не виставив би його за двері, настільки я добродушний; але якби диявол покинув мене, я побажав би йому доброї путі й відслужив би молебень після його відходу. Йди ж, укладай свої речі, Бриґіто; щодо твого розрахунку, то, мила моя, зроби його сама. Бери все, що побажаєш, усе, чим я володію, тільки б ти скоріше забиралася звідси!
— Ах, пане каноніку, — мовив Гайдн, схвильований цією домашньою сценою, — ви ще пошкодуєте за старою служницею, адже вона, очевидно, дуже прихильна до вас…
— Вона прихильна до моєї бенефіції, — відповів канонік, — а я шкодуватиму тільки за її кавою.
— Ви звикнете обходитися без смачної кави, пане каноніку, — твердо заявила сувора Консуело, — і добре зробите. А ти, Йосифе, мовчи й нічого не говори на її захист. Я все їй скажу в обличчя, тому що все це правда. Вона зла й шкодить своєму хазяїнові. Сам він добра людина, природа створила його шляхетним і великодушним, а через цю жінку він робиться егоїстом. Вона придушує добрі пориви його душі, і якщо він залишить її в себе, то стане сам таким же черствим, таким же жорстоким, як вона. Пробачте, пане каноніку, що я так говорю з вами. Ви стільки змушували мене співати й привели мене своєю наснагою в такий захоплений стан, що я, може, трохи сам не свій. Якщо я й почуваю якесь сп'яніння, то це ваша провина. Але смію вас запевнити, що людина, яка перебуває в такому стані, завжди говорить істину, тому що сп'яніння це шляхетне й будить у нас кращі почуття. У такі хвилини в нас що на серці, те й на вустах, і зараз із вами говорить моє серце. Коли ж я заспокоюся, буду більш шанобливий, але менш щирий. Повірте, я не женуся за вашим статком, я зовсім не бажаю його, не маю потреби в ньому! Коли я захочу, в мене буде більше, ніж у вас, а життя артиста наражається на стільки несподіванок, що, мабуть, ви ще мене переживете й, може, я впишу вас у свій заповіт на подяку за те, що ви хотіли залишити на мою користь свій. Завтра ми йдемо й, мабуть, більше ніколи з вами не побачимось, але ми підемо із серцем, сповненим радістю, повагою, шанобою й подякою до вас, якщо ви звільните пані Бриґіту, в якої я прошу вибачення за мій хід думок.
216