— Це нахабна брехня! Тільки безпутниця може піти на такі штуки! — закричав канонік. — І ви — спільники цієї відьми. Ні! Ні! Забирайте немовля, повертайте його матері, залишайте в себе, робіть як знаєте, я вмиваю руки. Якщо ви хочете витягнути в мене грошей, я готовий їх дати. Ніколи не відмовляю в милостині ні авантюристам, ні шахраям — це єдиний спосіб позбутись їх. Але взяти до свого будинку дитину — красненько дякую! Забирайтеся ви всі до дідька!
— Ну, щодо цього, — заперечила стара дуже рішуче, — то я нізащо не візьмуся, не прогнівайтеся, ваша превелебносте. Я не погоджувалася доглядати за дитиною. Знаю, як закінчуються такі історії. Спочатку дають трошки золотих монет і обіцяють вам повний мішок, а там — шукай вітру в полі, і дитина залишається на вашій шиї. І ніколи з таких дітей нічого путнього не виходить: вони ледарі й гордії вже за самою своєю природою. Не знаєш, що з ними й робити. Якщо це хлопчики, вони стають грабіжниками, а дівчатка кінчають іще гірше. Ой, ні! Ні! Ні я, ні мій старий не хочемо брати цієї дитини. Нам сказали, що ваша превелебність просили її віддати вашій превелебності, — ми повірили, от і все. Будьте ласкаві одержати гроші, і ми розрахувались. А що ми її спільники, так уже пробачте, ваша превелебносте, ми цих штук не знаємо. Ви, мабуть, жартуєте, коли дорікаєте нам за те, що ми вас хочемо обдурити. Покірна слуга вашої превелебності! Іду додому. У нас зараз прочани, що повертаються після виконання обітниці, і вони, їй-богу, помирають од спраги.
Стара кілька разів поклонилася й уже рушила було до виходу, але потім повернулась і сказала:
— Мало не забула: дитина має називатися начебто Анджелою, але тільки по-італійському. Ох, слово честі, не пам'ятаю тепер, як це вони мені сказали.
— Анджоліна, Андзолета? — запитала Консуело.
— От-от, саме так, — підтвердила стара і, ще раз поклонившись канонікові, спокійно вийшла.
— Ну, як вам подобається ця витівка? — мовив украй здивований канонік, звертаючись до своїх гостей.
— Я вважаю, що вона достойна тієї, що її придумала, — відповіла Консуело, виймаючи з кошика дитину, що починала вже ворушитись, і обережно змушуючи її проковтнути кілька ложечок теплого молока, що лишилося після сніданку в японській чашці каноніка.
— Що ж, ця Корилла якийсь диявол? — запитав канонік. — Ви раніше знали її?
— Тільки з чуток, але тепер я знайомий з нею прекрасно, так само як і ви, пане каноніку.
— Знайомство, без якого я охоче обійшовся б. Але що нам робити із цією нещасною, кинутою дитиною? — додав він, із жалем дивлячись на крихітку.
— Віднесу я її до вашої садівниці, — сказала Консуело. — Учора я бачив, як вона кормила груддю чудового хлопчика місяців п'яти-шести.
— Ну, йдіть, — сказав канонік, — або краще покличемо її сюди. Вона нам укаже й годувальницю з якої-небудь сусідньої ферми… тільки не в занадто близькому сусідстві від нас. Адже один Бог знає, яке зло може принести духовній особі інтерес до дитини, яка таким чином упала з неба у його будинок.
— На вашому місці, пане каноніку, я був би вищим за такі дрібниці. Не став би я ні передбачати безглуздих наклепницьких припущень, ні цікавитися ними. Я не слухав би дурних пліток, жив би так, начебто їх і не існує, і чинив би завжди, не рахуючись із лихослів'ям. У чому ж тоді суть мудрого, достойного життя, якщо воно не забезпечує спокою совісті й не дає змоги робити добрі справи? Подумайте, пане каноніку, вам довірили дитину. Якщо вдалині від ваших очей за нею будуть погано доглядати, якщо вона захиріє, помре, ви цього ніколи собі не пробачите.
— Що ти там говориш, начебто дитину мені довірили! Так хіба я давав на це згоду? Хіба каприз або крутійство інших можуть накладати на нас такі зобов'язання? Ти захоплюєшся, дитя моє, і мелеш дурницю.
— Ні, дорогий пане каноніку, — заперечила Консуело, все більше й більше пожвавлюючись, — це не дурниці. Зла мати, що кинула свою дитину, не має на неї ніяких прав і не може нічого вам пропонувати. Наказувати вам має право тільки той, хто має у своєму розпорядженні долю дитини, яка народжується, перед ким ви вічно будете відповідальні, а це Бог. Так, Бог змилосердився над безневинним малесеньким створінням, вселивши його матері сміливу думку — довірити його вам. Це він, за дивним збігом обставин, привів до вашого будинку, всупереч вашому бажанню й усупереч усій вашій обережності, це дитя й штовхнув його у ваші обійми. Ах, пане каноніку! Згадайте святого Вінсента[217], що підбирав на сходах будинків нещасних, покинутих сиріт, і не відштовхуйте сироту, яку вам посилає провидіння. Мені здається, що, вчинивши інакше, ви накличете на себе нещастя. І світ, який навіть у злості своїй має якийсь інстинкт справедливості, мабуть, заговорив би, — і цьому б повірили, — що у вас були причини випровадити дитину. Тоді як коли ви залишите її в себе, ніхто не зможе допустити інших причин, крім властивого вам милосердя й любові до ближнього.
217