Розділ 82
Радість Консуело, коли вона обняла нарешті свого вчителя і благодійника, змінилася тяжким почуттям, і сховати його їй було нелегко. Ще року не минуло відтоді, як вона розсталася з Порпорою, одначе цей рік невизначеності, прикростей і суму залишив на стурбованому чолі маестро глибокі сліди страждань і дряхлості. У нього з'явилася хвороблива повнота, що розвивається в слабких людей від бездіяльності й занепаду духу. В очах іще світився колишній вогник, що пожвавлював їх, але червоність одутлого лиця свідчила про спроби потопити у вині свої прикрощі або з його допомогою повернути натхнення, що вичерпалося від старості й розчарувань. Нещасний композитор, вирушаючи до Відня, мріяв про нові успіхи та добробут, а його зустріла холодна шанобливість. Він був свідком того, як щасливіші суперники користувалися монарховою милістю та прихильністю публіки. Метастазіо писав драми й ораторії для Кальдари[219], для Предієрі[220], для Фукса, для Рейтера й для Ґассе. І Метастазіо, придворний поет (poeta cesareo), модний письменник, новий Альбані[221], улюбленець муз і дам, чарівний, дорогоцінний бог гармонії, — словом, Метастазіо, той із кухарів драматургії, чиї страви були найсмачніші й найлегше перетравлювалися, не написав жодної п'єси для Порпори[222] й навіть не побажав дати йому яких-небудь обіцянок щодо цього. А тим часом у маестро, очевидно, ще могли з'явитися нові ідеї, і, безсумнівно, за ним залишалися вченість, чудове знання голосів, добрі неаполітанські традиції, суворий смак, широкий стиль, сміливі музичні речитативи, які не мали собі рівних за грандіозністю і красою. Але в нього не було прихильної йому публіки, і він марно домагався лібрето. Він не вмів ні лестити, ні інтригувати. Своєю суворою правдивістю він наживав собі ворогів, а його важкий характер усіх від нього відштовхував.
Він вніс роздратування навіть у ласкаву, батьківську зустріч із Консуело.
— А чому ти так поспішила покинути Чехію? — запитав він, схвильовано розцілувавши її. — Навіщо ти з'явилася сюди, нещасне дитя? Тут немає ні вух, здатних тебе слухати, ні сердець, здатних тебе зрозуміти. Тут немає для тебе місця, дочко моя! Твого старого вчителя публіка нехтує, і якщо хочеш мати успіх, ти наслідуй і прикинься, начебто зовсім не знаєш його або нехтуєш, подібно до тих, хто завдячує йому своїм талантом, своїм становищем, своєю славою.
— Як? Ви й у мені сумніваєтеся? — вигукнула Консуело, і очі її наповнилися слізьми. — Ви, значить, не вірите ні в мою любов до вас, ні в мою відданість і хочете вилити на мене підозрілість і презирство, заронені у вашу душу іншими? О дорогий учителю! Ви побачите, що я не заслуговую такої образи. Ви побачите! Ось усе, що я можу вам сказати.
Порпора насупив брови, повернувся до неї спиною, кілька разів пройшовся по кімнаті, потім повернувся до своєї учениці. Бачачи, що вона плаче, і не знаючи, як і що сказати їй лагідніше та ніжніше, він узяв із її рук носову хустку і з батьківською безцеремонністю почав витирати їй очі, примовляючи:
— Ну годі! Годі!
Старий був блідий, і Консуело помітила, як він ледве стримав у своїх широких грудях тяжке зітхання. Але він поборов хвилювання й, присунувши стілець, сів біля неї.
— Ну, — почав він, — розкажи мені про своє перебування в Чехії й поясни, чому ти так раптово звідти виїхала. Говори ж! — додав він трохи роздратованим тоном. — Хіба мало знайдеться чого мені розповісти? Ти там нудьгувала? Чи Рудольштадти недобре обійшлися з тобою? Втім, вони теж могли образити тебе й вимучити. Богові відомо, що це єдині люди у всьому всесвіті, у яких я ще вірив, але Богові також відомо, що всі люди здатні на всяке зло.
— Не говоріть так, друже мій, — зупинила його Консуело, — Рудольштадти — ангели, і говорити про них я мала б не інакше, як стоячи на колінах, але я змушена була покинути їх, змушена була втікати, навіть не попередивши їх, не попрощавшись із ними.
— Що це значить? Хіба ти можеш у чому-небудь дорікнути себе стосовно них? Невже мені доведеться червоніти за тебе й пошкодувати, що я послав тебе до цих славних людей?
— О ні! Ні! Слава богу, маестро, мені ні в чому собі дорікнути, і вам не доведеться за мене червоніти.
— Так у чому ж справа?
Консуело знала, як необхідно швидко й коротко відповідати Порпорі, коли він бажав познайомитися з яким-небудь фактом або думкою; двома словами вона повідомила, що граф Альберт запропонував їй руку й серце, а вона не могла дати відповідь, не порадившись попередньо зі своїм названим батьком.
219
220
221
222