— Уже й не кажи! — відповів Порпора. — Після тебе небо було скупе, і школа моя безплідна. Бог, створивши людину, спочив од справ своїх. А Порпора, відтоді як створив Кафаріелло, склав руки й нудьгує в бездіяльності.
— Дорогий учителю, — вів далі Кафаріелло, у захваті від компліменту і сприймаючи його за чисту монету. — Ти занадто поблажливий до мене. Однак у тебе було кілька багатообіцяючих учнів, коли я бачився з тобою в школі Мендіканті. Ти тоді вже випустив Кориллу — її, пам'ятаю, високо оцінила публіка. Красива дівчина, їй-богу!
— Красива і нічого більше.
— Правда? Нічого більше? — запитав Гольцбауер, який прислухався до розмови.
— Кажу ж вам, нічого більше, — авторитетним тоном повторив Порпора.
— Це корисно знати, — прошепотів йому на вухо Гольцбауер. — Вона приїхала сюди вчора ввечері майже зовсім хвора, як мені передавали, і, однак, уже сьогодні вранці я одержав від неї прохання взяти її на імператорську сцену.
— Це не те, що вам потрібно, — мовив Порпора. — Ваша дружина співає… у десять разів краще за неї. — Він хотів було сказати «не так погано», але зумів вчасно стриматися.
— Дякую вам за високу думку, — відповів директор.
— Невже у вас не було інших учнів, крім товстої Корилли? — знову заговорив Кафаріелло. — Венеція, виходить, вичерпалася? Мені хотілося б побувати там майбутньої весни з Тезі.[228]
— Що ж перешкоджає?
— Тезі захоплена Дрезденом. Але невже я не знайду у Венеції жодної кішки, яка нявчить? Я не дуже вимогливий, та й публіка буває поблажлива, коли на перших ролях такий співак, як я, здатний «винести» всю оперу на своїх плечах. Приємний голос, послушенство й тямущість — ось усе, що мені треба для дуетів. А до речі, вчителю, що ти зробив із маленької смаглявки, яку я в тебе бачив?
— Хіба мало я вчив смаглявок!
— О! У тієї був чудесний голос, і, пам'ятаю, прослухавши її, я тобі сказав: «Цей маленький виродок далеко піде». Я навіть тоді, заради забави, проспівав їй дещо. Бідолашна дівчинка заплакала від захвату.
— Еге ж! — сказав Порпора, дивлячись на Консуело, що почервоніла, як ніс маестро.
— Як її звали, чорт забирай? — вів далі Кафаріелло. — Дивне ім'я… Ну, ти мусиш пам'ятати, маестро; вона була потворна, як смертний гріх!
— То була я, — озвалася Консуело, поборовши свою ніяковість і з посмішкою підходячи до них і шанобливо вітаючи Кафаріелло.
Така дрібниця не була здатна збентежити Кафаріелло.
— Ви! — вигукнув він грайливо, беручи її за руку. — Брешете, ви премила дівчина, а та, про яку я говорю…
— О! Звичайно, то була я, — перебила Консуело. — Подивіться на мене гарненько. Ви мусите мене впізнати — це та ж сама Консуело.
— Консуело! Так! Так! По-диявольському важке ім'я. Але я вас зовсім не впізнаю й дуже боюся, що вас підмінили. Дитя моє, якщо, придбавши красу, ви втратили голос і талант, який так багато обіцяв, то було б краще для вас залишитися поганулею.
— Я хочу, щоб ти її почув, — сказав Порпора, який палав бажанням показати свою ученицю Гольцбауеру.
І він потяг Консуело до клавесина трохи проти її волі, тому що вона давно вже не виступала перед такими знавцями й узагалі зовсім не готувалася співати того вечора.
— Ви мене дурите, — заявив Кафаріелло. — Це не та дівчина, що я бачив у Венеції.
— Зараз ти сам пересвідчишся, — відповів йому Порпора.
— Справді, вчителю, це жорстоко: ви змушуєте мене співати, коли в мене в горлі ще сидить пил од п'ятдесятьох миль шляху, — соромливо протестувала Консуело.
— Однаково співай! — відрізав маестро.
— Не бійтеся мене, дитя моє, — звернувся до неї Кафаріелло, — я вмію бути поблажливим. Аби ви не боялись, я співатиму з вами, якщо бажаєте.
— За цієї умови скоряюся, — відповіла вона, — щастя, яке я відчую, слухаючи вас, перешкодить мені думати про себе.
— Що б нам проспівати разом? — запитав Кафаріелло Порпору. — Вибери нам дует.
— Сам вибирай, — відповів той, — немає нічого, чого вона не могла б проспівати з тобою.
— Ну, тоді що-небудь твоє, маестро, мені хочеться нині порадувати тебе. І до того ж я знаю, у синьйори Вільгельміни є всі твої твори, оправлені зі східною розкішшю й оздоблені позолоттю.
— Так, — процідив крізь зуби Порпора. — Твори мої одягнені багатше за мене.
Кафаріелло взяв ноти, перегорнув їх і вибрав дует із «Евмени» — опери, написаної маестро в Римі для Фарінеллі. Він проспівав перше соло зі шляхетністю, досконалістю, майстерністю, які миттєво змушували забути всі кумедні якості співака, вражали й приводили в захват слухачів. Могутній талант цієї незвичайної людини влив нові сили в Консуело й настільки надихнув її, що вона у свою чергу проспівала жіноче соло, як ніколи не співала в житті. Кафаріелло, не чекаючи, поки вона скінчить, перервав її спів бурхливими оплесками.