Зарозумілість Кафаріелло була йому особливо неприємна й нестерпна тому, що у своєму колі пан граф Ґодіц відзначався точно такими ж дивними й смішними звичками. Якщо хвальки не подобаються скромним і розумним людям, вони тим більше нестерпні й огидні таким же хвалькам, як вони самі. Усяка марнолюбна людина ненавидить собі подібних і висміює порок, властивий їй самій. Слухаючи спів Кафаріелло, ніхто не думав ні про багатство, ні про любов до музики графа Ґодіца. Поки Кафаріелло хвалився, не залишалося місця для хвастощів графа Ґодіца, — коротше кажучи, вони заважали один одному. Жоден салон не був настільки великим і жоден слухач настільки уважним, аби вмістити й задовольнити двох людей, які терзаються такою «жадобою апробації»[231] (френологічний стиль наших днів).
Була й третя причина, що перешкодила графові Ґодіцу згадати «свого Бертоні» з Пассау: він майже не дивився на нього в Пассау, і тепер йому було б дуже важко впізнати його в новому, перетвореному вигляді. Перед ним тоді була дівчинка, «досить миловидна», як заведено було на той час говорити про стерпну зовнішність; він почув її гарний, свіжий, гнучкий голос і відчув, що перед ним — тямуща істота, яка легко піддається навчанню. Більше він нічого не відчув, не вгадав, та більше йому нічого й не потрібно було для його театру в Росвальді. Він був багатий і звик купувати без особливого розбору та дріб'язкового обговорення все, що йому підходило. Він захотів купити талант і саму Консуело, як ми купуємо ножик у Шательро чи скляні вироби у Венеції. Торговельна угода не відбулася, й оскільки жодної хвилини він не був закоханий у неї, то ані хвилини й не жалкував про це. Правда, він був трохи розгніваний при своєму пробудженні в Пассау, але люди, які багато про себе думають, недовго страждають од такої невдачі, вони незабаром про неї забувають: хіба не їм належить увесь світ, особливо якщо вони багаті? «Ну що ж, — сказав собі шляхетний граф, — одна невдача, а за нею сто удач».
Він пошепотівся з Вільгельміною під час виконання Консуело останньої арії й, помітивши, що Порпора кидає на нього люті погляди, згодом пішов, не діставши ніякого задоволення в товаристві цих педантичних і неотесаних музикантів.
Розділ 85
Першим бажанням Консуело після повернення до своєї кімнати було написати Альбертові, та невдовзі вона виявила, що це не так легко зробити, як їй здавалось. У першій же чернетці вона почала було йому описувати всі пригоди своєї подорожі, але тут же злякалася, що опис пережитої нею небезпеки та випробувань занадто схвилює його. Вона пам'ятала, до якої божевільної нестями дійшов Альберт, коли вона розповіла йому в підземеллі про ті жахи, які довелось їй пережити по дорозі в замок. І Консуело розірвала чернетку. Вона вирішила, що треба позбавити цю глибоку душу, цю вразливу натуру хвилюючих подробиць дійсності, обмежившись однією переважною ідеєю, одним почуттям, — написати кілька слів про любов і вірність, у якій вона йому заприсяглась. Але ці кілька слів мали бути дуже твердими; найменша невизначеність викликала б у ньому неймовірні страхи й муки. А як могла вона стверджувати, що в ній нарешті пробудилася безперечна любов і непохитна рішучість — тобто те, чого потребував Альберт, аби існувати, чекаючи на неї. Щирість і чесність Консуело не допускали напівправди.
Суворо запитуючи своє серце й совість, вона переконалася, що здобула перемогу над любов'ю до Андзолето й тому сильна та спокійна духом. Вона почувала повну байдужість до всякого чоловіка, крім Альберта, ніхто не вселяв їй ні любові, ні захопленості, — але любов і глибоку захопленість вона незмінно відчувала до Альберта й коли була біля нього. Мало було перемогти спогад про Андзолето, усунути саму його присутність, аби в душі дівчини зайнялася палка пристрасть до молодого графа: вона не могла без жаху згадати про душевну хворобу бідолашного Альберта, про обтяжуючу велич замку Велетнів, про аристократичні упередження каноніси, про вбивство Зденка, про похмуру печеру скелі Жаху — словом, про все сумне й дивне життя в Чехії, що здавалось їй тепер сном. Подихавши вільним повітрям бродячого життя на горах Богемського Лісу і знову занурившись у музичну стихію біля свого вчителя, Консуело згадувала про Чехію не інакше як про страшне сновидіння. Хоча вона й не погоджувалася з безглуздими артистичними афоризмами Порпори, але коли повернулася знову до життя, що так відповідає її вихованню, обдарованню, духовним запитам, їй здалося неможливим зробитися хазяйкою замку Велетнів.
231