Що ж могла вона повідомити Альбертові? Що нового могла вона обіцяти й підтвердити йому? Хіба нею не володіли та ж нерішучість, той же жах, що й при втечі із замку? Якщо вона кинулася до Відня, а не в інше місце, то тільки тому, що тут її чекало протегування єдиного законного авторитету, визнаного нею в житті. Порпора був її благодійником, її батьком, її підтримкою й учителем у найсвятішому значенні слова. Біля нього вона не почувалася сиротою й не мала права розпоряджатися собою тільки за велінням свого серця або розуму.
А Порпора засуджував, висміював і енергійно відкидав думку про шлюб, бачачи в ньому вбивство геніального таланту, принесення в жертву великого майбутнього заради романтичної, утопічної самовідданості. У замку Велетнів також був старий, великодушний, шляхетний і ніжний, котрий пропонував себе їй у батьки. Але хіба міняють батька згідно з обставинами? І якщо Порпора говорив «ні», то хіба могла Консуело прийняти «так» графа Християна?
Цього не могло, не мало бути, і належало чекати, що скаже Порпора, коли він краще розбереться у фактах і почуттях. Але що сказати нещасному Альбертові зараз, як підтримати в ньому надію, закликати до терпіння, поки вчитель або підтвердить своє рішення, або змінить його? Повідати йому про перший спалах обурення Порпори — значило б позбавити Альберта всякого спокою; приховати — рівнозначно обману, а цього вона робити не хотіла. Навіть якби життя цього шляхетного молодика залежало від неправди, то й тоді Консуело не збрехала б. Є люди, яких занадто поважають, аби обманювати хоча б заради їхнього порятунку.
І ось вона знову почала писати, але порвала двадцять початих листів, не довівши жодного до кінця. Хоч як намагалася вона, на третьому же слові виходило так, що вона або давала занадто сміливі обіцянки, або, навпаки, висловлювала сумніви, а це могло зробити на Альберта згубну дію. Вона лягла в постіль, страшно пригнічена втомою, смутком, занепокоєнням, і довго мучилася від холоду й безсоння, не в змозі ні прийти до якого-небудь рішення, ні уявити собі ясно своє майбутнє, свою долю. Зрештою вона все-таки заснула й прокинулася так пізно, що Порпора, який завжди рано вставав, уже встиг піти у справах. Як і напередодні, вона застала Гайдна за чищенням одягу свого нового хазяїна й за прибиранням.
— Нарешті, моя спляча красуне! — вигукнув юнак, угледівши подругу. — Я вмираю від нудьги, туги й, мабуть, найбільше від страху, коли між мною й цим лютим професором немає вас, мого ангела-хранителя. Мені все здається, що вчитель проникне в мої наміри, розкриє змову й сховає мене у свій старий клавесин, аби я там задихнувся від гармонійної ядухи. У мене на голові волосся стає сторчма від твого Порпори, і я ніяк не можу переконати себе, що це не старий італійський чорт! Адже запевняють, що диявол у тих краях набагато зліший і хитріший за нашого.
— Заспокойся, друже мій, — відповіла Консуело, — наш хазяїн усього лиш нещасливий. Він — незла людина. Постараємося дати йому хоча б трохи щастя, і він на наших очах зм'якшиться й стане колишнім. Я пам'ятаю, яким сердечним і життєрадісним він був у роки мого дитинства. Його дотепи й жарти всіма повторювались, але ж тоді в нього був успіх, були друзі, були надії. Якби ти знав його в той час, коли в театрі Сан-Мозе йшла його опера «Поліфем»[232]! Він брав мене із собою й ставив де-небудь за лаштунки, звідки я могла бачити тільки спини статистів і голову велетня. Яким усе це здавалося мені й страшним і гарним з мого куточка! Сидячи навпочіпки за картонною скелею або піднявшись на сходи, з яких запалюють кенкети, я ледве дихала й мимоволі, наслідуючи акторів, повторювала головою й руками всі їхні жести, всі їхні рухи. А коли маестро викликали й він у відповідь на оплески публіки з партеру по сім разів проходив перед завісою уздовж рампи, учитель здавався мені богом, до того в ці хвилини він був прекрасний, гордий і радісний. Та ба! Порпора не такий іще старий, а як він змінився, який пригнічений! Ставаймо, Беппо, до роботи; нехай, повернувшись, він застане свою вбогу квартиру більш привабливою. Почну з огляду його ганчір'я, щоб упевнитися, чого йому не вистачає.
232