— Якби я була королевою, я негайно призначила б вас посланником, — відповіла Консуело. — Але погляньте у вікно, ось іде господар. Утікайте, милий Келлере, він не мусить вас бачити.
— А навіщо втікати, синьйоро? Я візьмуся за вашу зачіску, і подумають, що ви послали свого лакея Йосифа за першим зустрічним перукарем.
— Він у сто разів розумніший за нас із вами, — сказала Консуело Йосифу й віддала свої чорні кучері в спритні руки Келлера, тоді як Йосиф, надягши фартух, знов озброївся мітелкою; тим часом Порпора важко піднімався сходами, наспівуючи музичну фразу зі своєї майбутньої опери.
Розділ 86
Порпора за природою був дуже неуважний; поцілувавши в чоло свою прийомну дочку, він навіть не помітив Келлера, що причісував її, й заходився шукати у своїх нотах фразу, що не виходила в нього з голови. Тільки побачивши папери, зазвичай розкидані по клавікордах у неймовірному безладді, а тепер складені в симетричні купки, він вийшов зі своєї задуми й закричав:
— Нещасний дурень! Він дозволив собі доторкнутися до моїх рукописів. Ось вони, лакеї! Валять усе в купу й думають, що прибирають. Дуже потрібно мені було брати лакея, слово честі! Почалися мої муки!
— Пробачте йому, маестро, — втрутилася Консуело, — ваші ноти були в такому хаотичному стані…
— Я прекрасно розбирався в цьому хаосі. Міг устати серед ночі й потемки, навпомацки знайти будь-який уривок зі своєї опери. А тепер я нічого не знаю, я пропаща людина; місяць мине, перш ніж я що-небудь зможу знайти!
— Ні, маестро, ви все зараз же знайдете. Це, до речі сказати, моя провина, і хоча сторінки й не пронумеровані, мені здається, що я поклала кожний аркуш на своє місце. Гляньте-но! Я впевнена, що вам зручніше буде читати із зошита, ніж із усіх цих окремих аркушів, які порив вітру може віднести у вікно.
— Порив вітру! Чи не вважаєш ти мою кімнату за Фузінські лагуни?[233]
— Ну, якщо не порив вітру, так змах мітелки або віника.
— А навіщо було прибирати й мести кімнату? Я в ній живу два тижні й нікому не дозволяв сюди заходити.
«Я ж бо прекрасно це помітив», — зазначив подумки Йосиф.
— Ну, маестро, вам доведеться дозволити мені змінити цей звичай. Шкідливо спати в кімнаті, що не провітрюється й не прибирається щодня. Я беруся щодня акуратно відновлювати безладдя, яке вам до душі, після того як Беппо підмете й прибере кімнату.
— Беппо! Беппо! Що це таке? Я не знаю ніякого Беппо!
— Беппо — це він, — сказала Консуело, вказуючи на Йосифа. — У нього таке неблагозвучие ім'я, що воно різало б вам вухо щохвилини. Я дала йому перше-ліпше, яке мені спало на думку венеціанське ім'я. Беппо — це добре, коротко, його навіть можна проспівати.
— Як хочеш, — відповів уже м'якше Порпора, перегортаючи свою оперу, зібрану в один зошит, і знайшовши її в повному порядку.
— Погодьтеся, маестро, — сказала Консуело, побачивши, що він усміхається, — адже так зручніше?
— А! Ти завжди хочеш мати рацію! — заперечив маестро. — Все життя будеш упертою.
— Ви снідали, маестро? — запитала Консуело, що звільнилася нарешті від Келлера.
— А сама ти снідала? — відповів запитанням Порпора, нетерпляче й разом з тим дбайливо.
— Я снідала. А ви, маестро?
— А цей хлопчик, цей… Беппо, він їв що-небудь?
— Він поснідав. А ви, маестро?
— Ви, значить, знайшли тут що перекусити. Я вже не пам'ятаю, чи були в мене які-небудь припаси.
— Ми відмінно поснідали. А ви, маестро?
— «А ви, маестро!» «А ви, маестро!» Та забирайся ти до дідька із твоїми запитаннями! Яке тобі діло?
— Маестро, ти не снідав, — мовила Консуело, що часом дозволяла собі з венеціанською фамільярністю говорити Порпорі «ти».
— Ах! Я бачу, що в мій дім уселився диявол. Вона не залишить мене у спокої! Ну йди сюди і проспівай мені цю фразу: постарайся, прошу тебе!
Консуело підійшла до клавесина й проспівала потрібну фразу; Келлер, завзятий шанувальник музики, стояв в іншому кінці кімнати, напіввідкривши рот, не випускаючи з рук гребінця. Маестро, незадоволений фразою, змусив Консуело повторити її разів тридцять, вимагаючи, щоб вона наголошувала то на одних, то на інших нотах, і все домагаючись якогось відтінку із упертістю, що могла зрівнятися тільки з терпінням і покірністю Консуело. У цей час Йосиф, по даному нею знаку, пішов за шоколадом, який вона сама приготувала, поки Келлер ходив за її дорученнями. Беппо приніс шоколад і, вгадавши, чого хотіла Консуело, тихенько поставив його на пюпітр, не привертаючи уваги вчителя; Порпора негайно ж машинально взяв його, налив собі в чашку й випив з великим апетитом. Другу чашку було принесено й випито в такий же спосіб, та ще з хлібом, намазаним маслом. Консуело, що любила іноді подратувати вчителя й бачила, з яким задоволенням він їсть, сказала йому: