— Учора вранці я бачив дезертира, і дружина його передала мені вашу записку. Я прошу красуню Консуело забути таку собі зустріч, а замість її мовчання я забуду такого собі Йосифа, щойно поміченого мною в передпокої.
— Такий собі Йосиф — талановитий артист; йому недовго ще залишатися в передпокої, — відповіла Консуело. Виявивши ревнощі маркграфині та подружню покірність графа, вона зовсім заспокоїлася відносно наслідків своєї пригоди в Пассау. — Йосиф — мій брат, — вела вона далі, — мій товариш, мій друг. Мені нема чого червоніти за свої почуття до нього й нема чого приховувати. Єдино, про що я можу прохати вашу ясновельможність, — це про деяку поблажливість до мого голосу та про невелике протегування Йосифу в майбутніх його дебютах у царині музики.
— Моя підтримка Йосифу забезпечена, а вашим чудесним голосом ви вже привели мене в захват. Але я тішу себе надією, що такий собі жарт з мого боку ніколи не був сприйнятий вами всерйоз.
— Я ніколи не була настільки самовпевненою, пане графе, а до того ж знаю, що жінці не слід похвалятися, коли вона стає предметом такого жарту.
— Облишмо це, синьйоро, — сказав на закінчення граф; маркграфиня-вдова не спускала з нього очей, і йому не терпілося перемінити співбесідницю, щоб не збудити підозр дружини. — Сподіваюся, що знаменита Консуело зуміє пробачити веселий жарт, допущений мною в подорожі, а в майбутньому вона може розраховувати на повагу й відданість графа Ґодіца.
Він поклав ноти назад на клавесин і попрямував, посміхаючись улесливо назустріч особі, про яку доповіли з великою врочистістю. До кімнати ввійшов маленький чоловічок, якого можна було прийняти за переодягнену жінку, до того він був нарум'янений, завитий, виряджений, ніжний, милий і надушений. Саме про нього Марія-Терезія говорила, що хотіла б оправити його в перстень; про нього ж вона сказала, що зробила з нього дипломата, не маючи можливості зробити що-небудь краще. То був усесильний перший міністр Австрії, улюбленець і навіть, як запевняли, коханець імператриці, — словом, не хто інший, як знаменитий Кауніц[237], державний муж, який тримав у своїй білій руці, прикрашеній багатобарвними перснями, всі хитросплетення європейської політики.
Він, здавалося, із серйозним виглядом вислуховував так званих серйозних людей, які підходили до нього поговорити про серйозні справи. Але раптом він перервав свою мову на півслові.
— Хто це там біля клавесина? — запитав він графа Ґодіца. — Чи не та це дівчинка, про яку мені говорили, улюблениця Порпори? Бідолаха Порпора! Мені б хотілося що-небудь зробити для нього, але він так вимогливий, так химерний; всі артисти або бояться, або ненавидять його. Коли заговориш про нього, то немов показуєш голову Медузи[238]. Одному він говорить, що той співає фальшиво, іншому — що його твори нікуди не годяться, третьому — що успіх він має тільки завдяки інтригам. І він іще хоче, щоб після таких слів, доречних у вустах Ґурона[239], його слухали й віддавали належне його таланту! Чорт забирай! Не в лісовій же глухомані ми живемо! Відвертість у нас не в моді, і з правдою далеко не виїдеш. А дівчинка ця зовсім непогана, мені подобаються такі обличчя. Вона зовсім юна, чи не так? Кажуть, вона мала великий успіх у Венеції. Нехай Порпора приведе її завтра до мене.
— Він хоче, щоб її почула імператриця, — сказала принцеса, — ви можете влаштувати це, і я сподіваюся, ви не відмовите йому в такій милості. Я також прошу вас про це.
— Немає нічого легше, як улаштувати, щоб її послухала імператриця, і досить бажання вашої високості, щоб я поспішив виконати його. Але в театрі є хтось більш могутній, аніж імператриця. Це пані Тезі! І якби навіть імператриця взяла цю дівчину під своє протегування, я сумніваюся, щоб ангажемент було підписано без верховного схвалення Тезі.
— Кажуть, ви страшенно балуєте цих дам, пане графе, і якби ви не були настільки поблажливі, вони не користувалися б такою владою.
— Що поробиш, принцесо! Кожен — господар у своєму будинку. Її величність прекрасно розуміє, що, коли б утрутилася вона в справи опери зі своїми указами, там усе пішло б безладно. А її величність бажає, щоб опера була гарна й робила всім приємність; але чи можливо це, якщо в примадонни в день дебюту з'явиться нежить, а тенор, замість того щоб у сцені примирення кинутися в обійми баса, дасть йому ляпаса! Досить із нас і того, що ми догоджаємо пану Кафаріелло. Ми щасливі відтоді, як пані Тезі й пані Гольцбауер[240] живуть у злагоді. Якщо нам кинуть на театральні підмостки яблуко розбрату, це знову змішає наші карти.
238