— Одначе там можна зустріти найбільш непорочних, найбільш шанованих придворних дам. Так уже, кажуть, повелось у світі: ім'я та багатство все покривають, аби тільки ви відвідували церкву — і до вас поставляться тут із найбільшою терпимістю.
— Значить, віденський двір украй лицемірний? — мовила Консуело.
— Між нами будь сказано, боюся, що навіть наша велика Марія-Терезія також трохи лицемірна, — притишуючи голос, відповів Йосиф.
Розділ 88
Через кілька днів, після того як Порпора багато клопотався, багато старався на свій лад, тобто погрожував, сварився або розсипав наліво й направо глузування, маестро Рейтер (колишній учитель і давній ворог юного Гайдна) провів Консуело до імператорської капели, де в присутності Марїї-Терезїї співачка виконала партію Юдіфі в ораторії «Визволена Бетулія»[243] (поезія Метастазіо, а музика того ж Рейтера). Консуело була чудова, і Марія-Терезія зволила залишитися нею задоволеною. По закінченні духовного концерту Консуело була запрошена разом з іншими співаками (Кафаріелло в тому числі) в одну із зал палацу до столу із частуванням, за яким головував Рейтер. Заледве сіла вона між маестро та Порпорою, як раптовий і разом з тим урочистий шум змусив здригнутися всіх гостей, окрім Консуело та Кафаріелло, захоплених суперечкою про темп одного виконаного хору: один вважав його занадто повільним, а друга — занадто швидким.
— Вирішити це питання зможе тільки сам маестро, — сказала Консуело, обертаючись до Рейтера.
Але вона не знайшла ні Рейтера праворуч від себе, ні Порпори ліворуч: усі встали з-за столу і врочисто вишикувалися в ряд. Консуело опинилася віч-на-віч із чарівною жінкою років тридцяти, одягненою в чорне, як вимагав етикет при відвідуванні церкви, й оточеною сімома дітьми, з яких одного вона тримала за руку. То був наслідник престолу, юний цесаревич Йосиф II[244], а чарівна жінка з легкою ходою, люб'язним і розумним виразом свіжого, енергійного обличчя була Марія-Терезія.
— Ессо la Giuditta?[245] — запитала імператриця, звертаючись до Рейтера. — Я дуже задоволена вами, дитя моє, — додала вона, оглядаючи Консуело з голови до ніг. — Ви зробили мені щиру приємність, я ніколи так живо не почувала всієї величавості віршів нашого чудового поета, як у ваших гармонійних устах. У вас прекрасна вимова, а це я ціную над усе. Скільки вам років? Ви ж венеціанка, чи не так? Учениця знаменитого Порпори, якого я із задоволенням тут бачу? Ви хочете вступити на імператорську сцену? Ви створені, щоб на ній сяяти, і пан фон Кауніц протегує вам.
Закидавши Консуело всіма цими запитаннями, не очікуючи її відповідей і по черзі дивлячись то на Метастазіо, то на Кауніца, що супроводжували імператрицю, Марія-Терезія зробила знак одному зі своїх камергерів, і той підніс Консуело досить коштовний браслет. Перш ніж вона зміркувала подякувати імператриці, та, із царственою величчю мигнувши, як метеор, перед поглядом юної співачки, була вже на іншому кінці зали, і сяяння її монаршого чола зникло з очей Консуело. Марія-Терезія віддалялася зі своїм царственим виводком принців і ерцгерцогинь, обдаровуючи прихильними й милостивими словами кожного з музикантів, які траплялись їй на шляху, і залишаючи позаду себе немов блискаючий слід у всіх цих поглядах, осліплених її славою та могутністю.
Лише Кафаріелло зберіг або зробив вигляд, що зберігає холоднокровність. Він відновив суперечку на тому ж місці, де її перервав. А Консуело поклала браслет до кишені, навіть не подумавши подивитися на нього, і продовжувала наче й не було нічого обстоювати свою думку, на превеликий подив та обурення інших музикантів, які були вражені чарами царственого видіння й не уявляли собі, як можна в той день думати про що-небудь інше. Зайве казати, що тільки Порпора являв виняток, усією душею й розумом повстаючи проти такого шаленого низькопоклонства. Він умів, не втрачаючи гідності, схилятися перед монархами, але в глибині душі насміхався з рабів і зневажав їх. Коли Кафаріелло запитав Рейтера, який має бути темп хору, про який у них із Консуело йшла суперечка, той з лицемірним виглядом підібгав губи й тільки після повторних запитань холодно відповів:
— Зізнаюся, пане, я не чув вашої розмови. Коли я бачу Марію-Терезію, то забуваю весь світ і довго після того, як вона зникає, перебуваю в такому хвилюванні, що не маю сил думати про самого себе.
— Очевидно, та виняткова честь, яку синьйора щойно здобула для нас, не запаморочила їй голову, — вставив пан Гольцбауер, що раболіпствував перед імператрицею трохи стриманіше, ніж Рейтер. — Ви, синьйоро, мабуть, звикли говорити з коронованими особами. Можна подумати, що ви нічого іншого не робили все своє життя.
243
244