— Але ж Корилла — ваша суперниця! — вигукнув Йосиф. — І кажуть, вона восторжествує над вами завдяки своїм інтригам і вже лихословить по всьому місту, зображуючи вас коханкою графа Дзустіньяні. Про це йшлося в посольстві; як розповідав мені Келлер… Там обурювалися на цей наклеп, але боялися, що Корилла зуміє переконати Кауніца, який охоче слухає такі плітки й не перестає захоплюватися красою Корилли.
— Вона говорила такі речі? — вирвалося в Консуело, яка почервоніла від обурення. Потім, заспокоївшись, вона додала: — Так мало бути, цього слід було очікувати…
— Але ж варто сказати одне слово, щоб розвіяти цей наклеп, — заперечив Йосиф. — І це слово буде сказане мною. Я скажу, що…
— Ти нічого не скажеш, Беппо: це й підло й нелюдяно. Ви також нічого не скажете, пане каноніку, і, навіть якщо з'явиться таке бажання в мене, ви, звичайно, стримаєте мене від цього. Чи не так?
— О, істинно християнська душе! — вигукнув канонік. — Але подумайте самі, це не може дуже довго залишатися в таємниці. Досить кому-небудь зі служників або селян, які знають цю історію, обмовитись, і через які-небудь два тижні стане відомо, що цнотлива Корилла спородила тут незаконну дитину й на довершення всього ще кинула її.
— Не пізніше ніж за два тижні або я, або Корилла підпишемо контракт. Я не хотіла б здобути перемогу за допомогою помсти. Доти, Беппо, ні слова, а то я позбавлю тебе моєї поваги й дружби. А тепер прощавайте, пане каноніку. Скажіть, що пробачили мені, простягніть мені ще раз по-батьківськи руку, і я поїду, перш ніж ваші служники побачать мене в цьому одязі.
— Нехай мої служники говорять, що їм заманеться, а бенефіція нехай провалиться к бісу, якщо так завгодно небу! Я одержав недавно спадщину, і це дає мені мужність знехтувати гнів свого єпископа. Діти мої, не сприймайте мене за святого! Я втомився коритися й примушувати себе. Хочу жити чесно, але без усяких безглуздих страхів. Відтоді як біля мене немає цього страховиська Бриґіти, а особливо відтоді, як я маю незалежний статок, я почуваюся хоробрим, як лев. Отож, ходімо тепер зі мною снідати, а там охрестимо Анджелу й займемося музикою до обіду.
І він потяг їх до себе.
— Агов, Андреасе! Йосифе! — крикнув він, входячи до будинку. — Ідіть подивіться на синьйора Бертоні, що перетворився на даму. Що, не очікували, чи не так? І я теж. Ну, скоріше дивуйтеся разом зі мною та хутко накривайте на стіл!
Сніданок був чудовий, і наша юнь переконалась: якщо в напрямі думок каноніка й сталися великі зміни, то це зовсім не торкнулося його звички добре попоїсти. Потім до монастирської каплиці принесли дитину. Канонік скинув свій стьобаний на ваті халат, одягнувся в сутану й стихар[248] і здійснив обряд хрещення. Консуело і Йосиф були хрещеними матір'ю та батьком і за дівчинкою затвердили ім'я Анджели. Решта дня була присвячена музиці, а потім прийшов час прощатися. Каноніка дуже засмутила відмова його друзів пообідати з ним, але він зрештою погодився з їхніми доводами й утішив себе думкою, що побачить їх у Відні, куди він збирався переїхати на зиму.
Поки запрягали коней, він повів молодих людей до оранжереї помилуватися новими рослинами, якими він збагатив свою колекцію. Насувалися сутінки; канонік, у якого був дуже тонкий нюх, не пройшовши й декількох кроків під скляним дахом свого прозорого палацу, вигукнув:
— Я почуваю якісь надзвичайні пахощі. Чи не зацвіли, бува, ванілеві косарики? Ні, це не їхній аромат. А стрілиця зовсім не пахне… У цикламенів запах не такий чистий, не такий хвилюючий. Що ж тут діється? Якби не загинула, на жаль, моя волкамерія, я сказав би, що вдихаю її пахощі. Бідолашна рослина! Вже краще не думати про неї.
Раптом канонік скрикнув від подиву й захвату: він побачив перед собою в ящику найкрасивішу волкамерію із усіх будь-коли бачених ним у житті, вкриту гронами білих із рожевою серцевиною маленьких троянд, ніжний аромат яких наповнював усю оранжерею, заглушаючи інші, розлиті у повітрі звичайні запахи.
— Що за чудо? Звідки це передчуття раю? Ця квітка із саду Беатріче? — вигукнув він у поетичному захваті.
— Ми з надзвичайною обережністю привезли волкамерію із собою в екіпажі, — відповіла Консуело, — дозвольте вам подарувати її як спокуту за жахливий проклін, що зірвався одного разу з моїх вуст, у чому я буду каятися все життя.