— Одначе ж ми йдемо до нього із проханням написати лібрето, яке ви покладете на музику, а я буду виконувати, чи не так? Як же ми можемо радити йому не писати й у той же час просити якомога швидше написати щось для нас?
— Усе влаштується само собою під час розмови. Треба тільки вміти до речі вставити слівце.
Маестро хотів, аби його учениця сподобалася поетові, але через властиву йому уїдливість, як завжди, не міг не висміяти свого ближнього, і, таким чином, сам припустився помилки, викликавши в Консуело те критичне ставлення і внутрішнє презирство, які роблять нас малолюб'язними та малоприємними для осіб, які жадають безмежних похвал і захоплення. Нездатна до лестощів і вдавання, Консуело буквально страждала, бачачи, як Порпора потурає слабостям поета й у той же час жорстоко знущається з нього, роблячи вигляд, начебто благоговійно співчуває його уявним недугам. Не раз вона червоніла й зберігала обтяжливе мовчання, незважаючи на знаки вчителя, що закликав ученицю вторити йому.
Консуело починала вже здобувати популярність у Відні. Вона співала в багатьох салонах, і припущення, що її можуть запросити на імператорську сцену, трохи хвилювало музичний світ. Метастазіо був усемогутній. Варто було Консуело здобути прихильність поета, вчасно підлестити його самолюбству, і він міг би доручити Порпорі перекласти на музику своє лібрето «Attilio Regolo»[249], написане за кілька років до цього. Отже, конче потрібно було, щоб учениця виступила на захист свого вчителя, бо сам учитель зовсім був не до смаку придворному поетові.
Метастазіо був італійцем, а італійці рідко помиляються відносно один одного. Він у достатній мірі мав чутливість і проникливість, відмінно знав, що Порпора дуже помірний шанувальник його драматичного таланту й не раз різко відгукувався (справедливо чи ні — інша справа) про його боягузтво, егоїзм і вдавану вразливість. Крижану стриманість Консуело й відсутність інтересу до його хвороби поет витлумачив по-своєму, не вгадавши, що це просто ніяковість, викликана шанобливою жалістю. Він убачив у цьому щось майже образливе для себе й, коли б не був він рабом увічливості й привітності, навідріз відмовився б вислухати її спів. Однак, покомизившись, — посилаючись на збуджений стан своїх нервів і острах надто схвилюватися, — він усе-таки погодився. Метастазіо чув уже Консуело, коли та виконувала ораторію «Юдіф», але треба було дати йому уявлення про неї і як про оперну співачку, на чому Порпора особливо наполягав.
— Але як же бути, як співати, якщо не можна хвилювати його? — прошепотіла йому Консуело.
— Навпаки, треба схвилювати його, — також пошепки відповів маестро. — Він дуже радий, коли його виводять із апатії, бо після сильних переживань на нього находить поетичне натхнення.
Консуело проспівала арію з «Ахілла на Скіросі», кращого драматичного твору Метастазіо, покладеного на музику Кальдарою 1736 року й поставленого на сцені під час весільних урочистостей Марії-Терезії. Метастазіо був так само вражений її голосом і вмінням співати, як і першого разу, коли почув її, але він вирішив зберігати таке ж вимушене й холодне мовчання, як і вона, коли він розповідав про свої недуги. Одначе це йому не вдалося, бо, всупереч усьому, поважний поет був істинним художником, і якщо прекрасне виконання зворушує серце поета, відроджуючи голос його музи й пам'ять про його тріумфи, то для неприязні не залишається місця.
Абат Метастазіо пробував було боротися із всемогутніми чарами мистецтва. Він кашляв, совався у кріслі, як людина, яку шарпають болі, але раптом, охоплений споминами ще більш хвилюючими, аніж спомини про славу, розридався, закривши хусткою обличчя. Порпора, сидячи за кріслом Метастазіо, робив знаки Консуело не щадити його вразливості й з лукавим виглядом потирав руки.
Сльози, рясні та щирі, відразу примирили дівчину з легкодухим абатом. Ледве закінчивши арію, вона підійшла до нього, поцілувала йому руку й мовила зі щирою сердечністю:
— Ах, пане, яка я була б горда й щаслива, що мій спів так зворушив вас, якби мене не мучила совість. Я боюся, що зашкодила вам, і це отруює мою радість!
— О! Дороге дитя моє! — вигукнув зовсім скорений абат. — Ви не знаєте, не можете знати, яке благо ви зробили мені і яке заподіяли зло! Ніколи дотепер я не чув жіночого голосу, до того схожого на голос моєї дорогої Маріанни. А ви так нагадали мені її манеру співати, її експресію, що мені здавалося, начебто я знову чую її. Ах! Ви розбили моє серце!
249
«Аттілій Реґул»