І він знову заридав.
— Їхня милість говорить про уславлену співачку, яка завжди має слугувати для тебе зразком, — про знамениту, незрівнянну Маріанну Бульґаріні, — пояснив свош учениці Порпора.
— О, Romanina[250]! — вигукнула Консуело. — Я чула її дитиною у Венеції. Це було моїм першим враженням у житті, і я цього ніколи не забуду!
— Так, я бачу, що ви чули її й у вас живе незабутній спомин про неї, — промовив Метастазіо. — Ах, дитя! Наслідуйте її у всьому — її грі, її співу, її доброті, її шляхетності, її силі духу, її самовідданості! О, яка вона була гарна в ролі божественної Венери в першій опері, написаній мною в Римі! Їй я завдячую своїм першим тріумфом.
— А вона завдячує вашій милості своїми найбільшими успіхами, — зауважив Порпора.
— Це правда, ми сприяли успіху одне одного. Але я ніколи не міг повністю віддячити їй за все. Ніколи стільки любові, стільки героїчної самовідданості й ніжної дбайливості не жило в душі смертної! Ангел мого життя, я буду вічно оплакувати тебе й вічно жадати, щоб ми з'єдналися!
Тут абат знову залився слізьми. Консуело була надзвичайно схвильована. Порпора робив вигляд, що він також розчулений, але, всупереч його бажанню, на обличчі його відбивались іронія та презирство. Консуело помітила це, і вона збиралася дорікнути йому за недовіру або черствість. Що стосується Метастазіо, він помітив лише той ефект, який прагнув викликати, — зворушливе замилування доброї Консуело. Він був поетом аж до самих кісток — тобто охочіше проливав сльози на людях, аніж наодинці у своїй кімнаті, і ніколи так сильно не відчував своїх прихильностей і прикростей, як у ті хвилини, коли красномовно говорив про них. Захоплений спогадами, він розповів Консуело про ту пору своєї юності, коли Romanina відігравала таку велику роль у його житті, розповів, скільки послуг робила йому благородна подруга, з якою воістину дочірньою увагою ставилася до його старих батьків, повідав про чисто материнську жертву, яку вона принесла, розстаючись із ним і відправляючи його до Відня шукати щастя. А коли він дійшов до сцени прощання, він передав у найбільш зворушливих виразах, як його Маріанна, зі змученим серцем, притлумивши ридання, переконувала його покинути її й думати тільки про самого себе.
— О! Якби Маріанна могла вгадати, яке майбутнє чекало мене вдалині від неї, якби вона могла передбачати всі муки, всю боротьбу, всі страхи, всі тривоги, всі мінливості долі, нарешті страшну хворобу — все, що мало випасти тут на мою долю, вона відмовилася б і за себе й за мене від такої страшної самопожертви. Та ба! — вигукнув абат. — Я був далекий від думки, що то було прощання перед вічною розлукою й що нам не судилося більше зустрітися на землі!
— Як? Ви більше не бачилися? — запитала Консуело з очима, повними сліз, бо мова Метастазіо незвичайно розчулювала слухачів. — Вона так і не приїхала до Відня?
— Так ніколи й не приїхала! — відповів Метастазіо з пригніченим виглядом.
— Невже в неї не вистачило мужності відвідати вас тут після такої самопожертви? — знову вигукнула Консуело, на яку Порпора марно кидав люті погляди.
Метастазіо нічого не відповів; здавалося, він був занурений у свої думи.
— Але вона ж може ще приїхати сюди? — продовжувала простодушно Консуело. — І вона, звичайно, приїде. Ця щаслива подія поверне вам здоров'я.
Абат зблід, і на обличчі його відбився жах. Маестро щосили почав кашляти, і Консуело раптом згадала, що Romanina померла більше десяти років тому, і зрозуміла, яку зробила величезну помилку, нагадавши про смерть цьому другові, що жадає, за його словами, тільки одного — з'єднатися в могилі зі своєю коханою. Вона закусила губу й майже негайно ж вийшла разом зі своїм учителем, який, зазвичай, виніс зі своїх відвідин тільки невизначені обіцянки та масу люб'язностей.
— Що ти наробила, дурко! — напосівся він на Консуело, тільки-но вони вийшли.
— Велику дурість, сама бачу. Я зовсім забула, що Romanina давно померла. Але невже ви думаєте, вчителю, що абат, такий люблячий і такий безутішний, настільки дорожить життям, як ви стверджуєте? Мені скоріше здається, що скорбота про втрату коханої — єдина причина його хвороби, і якщо якийсь марновірний жах і змушує його боятися смертної години, він усе-таки щиро стомлений життям.
— Дитя, — сказав Порпора, — жити ніколи не набридає, коли ти багатий, у честі, обласканий і здоровий. Якщо ж у людини за все життя не було ніколи інших турбот й іншої пристрасті, як користуватися цими благами, то, проклинаючи своє існування, вона бреше й розігрує комедію.