— Не говоріть, що в нього не було інших пристрастей. Він любив Маріанну, і я розумію, чому він назвав цим дорогим ім'ям свою хрещеницю й племінницю Маріанну Мартінец…
Консуело ледве не додала: «ученицю Йосифа», але раптом похопилася.
— Договорюй, — сказав Порпора, — свою хрещеницю, племінницю чи свою дочку.
— Ходить така поголоска, але що мені до цього?
— Принаймні це довело б, що милий абат, розставшись зі своєю коханою, доволі скоро утішився. Але коли ти його запитала (нехай просвітить Господь твою дурість!), чому його дорога Маріанна не приїхала за ним сюди, він нічого тобі не відповів. Отож я відповім за нього. Romanina дійсно зробила йому найбільші послуги, які тільки чоловік може прийняти від жінки. Вона його добре годувала, давала йому притулок, одягала, допомагала, підтримувала за всяких обставин. З її допомогою він одержав звання poeta cesareo[251]. Вона була служницею, другом, доглядальницею, благодійницею його старих батьків. Усе це безумовно вірно. У Маріанни було великодушне серце. Я її добре знав. Але вірно також і те, що вона жагуче бажала поєднатися з абатом, вступивши на імператорську сцену. А ще вірніше, що пан абат не тільки не хотів, але й не допустив цього. Щоправда, між ними існувало найніжніше листування. Не сумніваюся, що послання поета були шедеврами. Вони будуть надруковані, і він це прекрасно знав. Але, запевняючи свою dilettissima arnica[252], що він палко бажає поєднатися з нею й невпинно дбає про наближення щасливого дня їхньої зустрічі, хитрий лис влаштовував справу таким чином, щоб злощасна співачка не заскочила його зненацька в самому розпалі його знаменитих і вельми вигідних стосунків із третьою Маріанною (бо це ім'я було щасливою зіркою його життя) — високошляхетною та всемогутньою графинею Альтханн[253], фавориткою останнього імператора. Кажуть навіть, що їхня любов завершилася таємним шлюбом. От чому я вважаю недоречним із його боку рвати на собі волосся, згадуючи бідолашну Romanina, яку він залишив помирати з горя, у той час як сам складав мадригали в обіймах придворних дам.
— Ви все витлумачуєте й викладаєте з жорстоким цинізмом, дорогий учителю, — сказала засмучена Консуело.
— Говорю те ж саме, що всі, нічого не видумуючи. Я тільки повторюю загальну думку. Повір, не всі комедіанти потрапляють на сцену. Це стародавня приказка.
— Суспільна думка не завжди найбільш вірна й ніколи не буває наймилосерднішою. Так, маестро, я не можу повірити, щоб людина з таким ім'ям і талантом була тільки комедіантом. Я бачила його непідробні сльози, і якщо навіть він може дорікнути собі в тому, що занадто скоро забув свою першу Маріанну, то його каяття тільки зайвий раз підтвердило щирість його теперішніх жалів. У всьому цьому я волію бачити скоріше слабкість, аніж ницість. Його зробили абатом. Його осипали милостями. Двір відзначався побожністю. Його стосунки з акторкою спричинили б великий скандал. Він зовсім не хотів свідомо зраджувати Бульґаріні, обманювати її, а боявся, вагався, прагнув виграти час… А вона померла…
— А він подякував провидіння, — додав безжалісний маестро. — Тепер же наша імператриця шле йому скриньки й персні, прикрашені його вензелем із діамантів, писальні пера із ляпіс-лазурі, оздоблені діамантовими лаврами, масивні золоті вази з іспанським тютюном, печатки з великого цілісного діаманта, і все це так яскраво сяє, що очі поета не перестають сльозитися…
— Та хіба це може втішити його? Адже він розбив серце Бульґаріні.
— Цілком можливо, що ні. Але бажання домогтися всього цього спонукало його вчинити так. Жалюгідне марнославство! Мені важко було стриматися від сміху, коли він показував нам свій золотий свічник із золотим ковпачком гасильника, на якому за велінням імператриці було вигравірувано: «Perche possa risparmiare і suoi occhi».[254]
Дійсно, як зворушливо! Тому-то бідолаха й вигукував так пишномовно: «Affettuosa espressione valutabile piu assai dell'oro[255]!»
— Ox, нещасна людина! — зітхаючи, мовила Консуело.
Вона повернулася додому в дуже сумному настрої і з жахом мимоволі зіставила поводження Метастазіо стосовно Маріанни зі своїм власним стосовно Альберта.
«Чекати й, не дочекавшись, умерти — невже це доля людей, які вміють пристрасно любити? Змусити чекати, змусити померти — невже це доля всіх тих, хто женеться за примарою слави?» — говорила вона собі.
— Про що ти так замислилася? — запитав її маестро. — Мені здається, все йде добре й, незважаючи на твою помилку, ти полонила Метастазіо.
— Не велика перемога над слабкою душею, — відповіла вона, — і мені здається, що той, у кого не вистачило мужності влаштувати на імператорську сцену Маріанну, навряд чи знайде її для мене.
253