Останні слова імператриці особливо обурили Консуело, але вона втішалася хоч тим, що канонік заслужив схвалення, а не осуду за всиновлення дитини, — вчинок, до якого вона сама його спонукала.
«Ось як пишеться історія і як усе доходить до королів! — сказала вона собі, коли імператриця з величним виглядом вийшла з вітальні, злегка кивнувши їй головою на прощання. — Що ж, — утішала вона себе, — навіть у найгіршому є щось гарне, а омани людей часом дають гарні результати. У каноніка не віднімуть його прекрасної бенефіції, не позбавлять Анджелу її доброго каноніка, Корилла виправиться, позаяк за цю справу береться імператриця, — а я все-таки не стала на коліна перед жінкою, що зовсім не краща за мене!»
— Ну що? — закричав придушеним голосом Порпора, який чекав її в галереї, тремтячи від холоду й у хвилюванні нервово потираючи руки. — Сподіваюся, ми перемогли?
— Навпаки, дорогий учителю, ми з вами зазнали поразки, — відповіла Консуело.
— Із яким спокоєм ти це говориш, чорт тебе забери!
— Тут не потрібно так говорити, маестро. Чорт не в милості при дворі! Коли переступимо поріг останніх дверей палацу, я все розповім вам.
— Ну що? — нетерпляче запитав Порпора, коли вони були вже на валу.
— Пам'ятаєте, як ми з вами висловилися щодо великого міністра Кауніца, вийшовши від маркграфині?
— Ми тоді вирішили, що це стара плетуха. І що ж? Він вам нашкодив?
— Поза всяким сумнівом. А тепер, скажу я вам, її величність імператриця австрійська й королева угорська — така ж плетуха.
Розділ 92
Консуело розповіла Порпорі тільки те, що йому належало знати, не розводячись про причини, що накликали на нашу героїню немилість Марії-Терезії. Інше засмутило б маестро, стурбувало б і, мабуть, озброїло б проти Гайдна, нічого при цьому не виправивши. Не хотіла Консуело також говорити й своєму юному другові про те, про що змовчала перед Порпорою. Вона не без підстави знехтувала ті невизначені обвинувачення, які, видно, були передані імператриці двома-трьома недоброзичливцями, але аж ніяк не одержали в суспільстві ніякого відгуку. Корнеру ж Консуело визнала за потрібне все розповісти. Він подивився на справу так само, як вона, і, щоб злі язики не могли підхопити ці зерна наклепу, вжив дуже розумних і великодушних заходів: посланник умовив Порпору переїхати разом із Консуело до його палацу, а Гайдна влаштував на службу до посольства одним із секретарів. У такий спосіб старий маестро позбувався нестатку, Йосиф продовжував робити йому деякі особисті послуги, що давало йому можливість часто бачитись із учителем і брати в нього уроки, а Консуело була захищена від злісних обвинувачень.
Незважаючи на ці обережності, не Консуело, а Кориллу було запрошено на імператорську сцену. Консуело не зуміла сподобатися Марїї-Терезїї. Велика королева, бавлячись закулісними інтригами, про які їй із недомовками та милою дотепністю розповідали Кауніц і Метастазіо, в той же час бажала відігравати роль уособленого вінценосного провидіння для своїх акторів, а ті розігрували перед нею розкаюваних грішників і демонів, навернених на шлях істини. Само собою зрозуміло, що в числі цих лицемірів, які одержували за своє удаване благочестя маленьку допомогу та дрібні подачки, не було ні Кафаріелло, ні Фарінеллі, ні пані Тезі, ні пані Ґассе, коротше кажучи — нікого з тих великих віртуозів, які по черзі відвідували Відень і яким багато чого прощалося за їхній талант і популярність. Другорядних же ролей зазвичай домагались особи, які вирішили потурати святенницьким і спасенним примхам імператриці. І її величність, що вносила в усе дух політичної інтриги, піднімала дипломатичну метушню із приводу шлюбу або повернення на стезю доброчесності кого-небудь із своїх комедіантів. Читаючи «Мемуари» Фавара[259] (цей цікавий роман дійсно розігрався за лаштунками), ми бачимо, наскільки важко було йому виконувати доручення відносно доставляння до Відня актрис та оперних співачок. Їх хотіли запопасти за дешевою ціною й вимагали до того ж, аби вони були цнотливі, як весталки. Здається, цей хитромудрий придворний постачальник, після ретельних пошуків, так-таки й не зміг знайти у Парижі жодної підходящої особи; що робить більше честі відвертості, ніж доброчесності наших «оперних дівиць», як їх тоді називали.
Отже, Марїї-Терезїї хотілося, щоб розваги в її імперії носили повчальний характер, гідний її доброчесної величі. Монархи завжди грають роль, а великі монархи, можливо, більше за всіх інших. Порпора завжди це стверджував, і він не помилявся. Велика імператриця, затята католичка, зразкова мати, без усякої відрази розмовляла з повією, наставляла її, викликала на надзвичайні зізнання, і все це заради того, щоб привести розкаювану Магдалину до стіп Спасителя. Особиста скринька її величності — посередниця між гріхом і каяттям — була в руках імператриці вірним і чудодійним засобом для спасіння багатьох заблуканих душ. І Корилла, яка з плачем, упала до її ніг, якщо не фактично (я сумніваюся, щоб вона могла переломити свою неприборкану натуру для такої комедії), то через посередництво пана Кауніца, що ручався за цю новоспечену чесноту, мала неминуче узяти гору над такою рішучою, гордою й мужньою дівчиною, як непорочна Консуело. Марія-Терезія цінувала у своїх театральних улюбленицях лише ту чесноту, творцем якої вважала лише себе. Чеснота ж, яку дівиці зберегли самі, мало її цікавила. Імператриця не вірила їм, хоча її власна висока моральність й мала будити в ній таку віру. Нарешті, манера Консуело тримати себе зачепила її: імператриця вважала її вільнодумкою і резонеркою. Zingarella виявила занадто багато самовпевненості й зарозумілості, претендуючи на повагу й визнання її моральності без допомоги її величності. Коли пан фон Кауніц, що удавав зовсім безстороннього, але в той же час шкодив Консуело на користь Корилли, запитав її величність, чи зволила вона задовольнити прохання «цієї дівчинки», Марія-Терезія відповіла: «Мені не сподобались її переконання. Більше не говоріть мені про неї». І цим усе було сказано. Голос, обличчя, саме ім'я Порпоріни були зовсім забуті.
259