Пані Тезі, перелякана серйозним суперництвом, що загрожує їй, дуже хотіла спробувати голос і знов узятися за свою роль, хоча б навіть із ризиком для життя, тому що вона була не на жарт хвора, але не зважилася на це: тоді на імператорській сцені не дозволялися капризи, з якими тепер так терпляче мириться поблажливий і добродушний владика нашого часу — публіка. Двір очікував побачити нову виконавицю ролі Береніки: йому про це було обіцяно, імператриця на це розраховувала.
— Ну, погоджуйся! — сказав Кафаріелло Порпоріні. — Ось перший розумний учинок Корилли за все її життя; скористаймося ж ним!
— Але я ролі не знаю, я не проходила її, — говорила Консуело, — не зможу ж я вивчити її до завтрашнього дня.
— Ти чула її, отже, знаєш і завтра проспіваєш, — промовив нарешті громовим голосом Порпора. — Досить маніжитися, припиніть суперечки! Більше години ми втратили на балаканину. Пане диригенте, накажіть скрипкам починати. А ти, Береніко, марш на сцену! Не треба нот, геть ноти! Хто був на трьох репетиціях, мусить знати всі ролі напам'ять. Говорю тобі: роль ти знаєш.
— співала Корилла, знову ставши Ісмєною.
«А тепер, — подумала жінка, що судила про марнославство Консуело за своїм власним, — вона й думати забуде про мої дільця».
Консуело, чия феноменальна пам'ять і надзвичайна легкість засвоєння були прекрасно відомі Порпорі, дійсно проспівала свою партію без єдиної запинки в мелодії або в тексті. Пані Тезі була так вражена її грою та співом, що відчула себе набагато гірше й після першої ж дії наказала відвезти себе додому. Наступного дня Консуело потрібно було на п'яту годину приготувати собі костюм, відпрацювати музичні пасажі та ще раз уважно повторити всю партію. Успіх її був настільки явний, що імператриця, виходячи з театру, сказала:
— Що за чудесна дівчина! Треба неодмінно видати її заміж; я подбаю про це.
З наступного ж дня почали репетирувати «Зенобію»[266] на поезію Метастазіо й музику Предієрі. Корилла знову наполягла на тому, щоб Консуело виконувала головну роль. Другу роль цього разу взяла на себе пані Гольцбауер, і позаяк вона була музичніша за Кориллу, то оперу розучили набагато краще, ніж першу. Метастазіо був у захваті, бачачи, що його ліра, занедбана й забута під час війни[267], знову входить у милість при дворі й робить фурор у Відні. Він майже перестав думати про свої хвороби й, спонукуваний прихильністю Марїї-Терезїї та своїм обов'язком письменника творити все нові й нові лібрето для опер, готувався, вивчаючи грецькі трагедії й латинських класиків, до створення одного з трьох шедеврів, які італійці у Відні, а німці в Італії безцеремонно ставили вище трагедій Корнеля, Расіна, Шекспіра, Кальдерона, — словом, кажучи відверто й без фальшивого сорому, — понад усе.
Але в нашій оповіді — й без того досить довгій і перевантаженій подробицями — ми не зловживатимемо, мабуть, давно вже виснаженим терпінням читача й ділитимемося з ним своїми думками стосовно геніальності Метастазіо. Читачеві це мало цікаво. Ми тільки повідомимо його, що Консуело нишком говорила із цього приводу Йосифу:
— Милий мій Беппо, ти не можеш собі уявити, до чого мені важко грати ці ролі, що вважаються такими піднесеними, такими зворушливими! Щоправда, рими гарні й співати їх легко, але що стосується персонажів… Де вже тут узяти натхнення! Ледве зберігаєш серйозність, зображуючи їх. До чого ж безглузда умовність — спроба передати античний світ засобами сучасності! Всі ці інтриги, пристрасті, напучування, які, мабуть, були б дуже доречні в мемуарах маркграфині Байрейтської, барона фон Тренка, принцеси Кульмбахської, але у вустах Радаміста, Береніки або Арсіної є просто безглуздою нісенітницею. Коли, поправляючись після хвороби, я жила в замку Велетнів, граф Альберт часто читав мені вголос, аби приспати мене, але я не спала й слухала, затамувавши подих. Читав він грецькі трагедії Софокла, Есхіла й Еврипіда, читав їх по-іспанськи, повільно, але ясно, не задумуючись, незважаючи на те, що перед очима в нього був грецький текст. Він так добре знає стародавні й нові мови, що здавалося, буцім він читає чудово зроблений переклад. За його словами, він прагнув перекладати якнайближче до оригіналу, щоб у його сумлінній передачі я могла осягнути геніальні твори греків у всій їхній простоті. Боже! Яка велич! Які образи! Скільки поезії! Яке почуття міри! Якого велетенського розмаху люди! Які характери, цілісні й могутні! Які трагічні ситуації! Які глибокі, істинні прикрості! Які несамовиті й страшні картини проходили перед моїми очима! І я, ще слаба, збуджена сильними переживаннями, що викликали мою хворобу, була така схвильована його читанням, що уявляла себе то Антігоною[268], то Клітемнестрою[269], то Медеєю[270], то Електрою, уявляла, що переживаю ці криваві мстиві драми не на сцені, при світлі рампи, а серед страшенних пустель, біля входу в зяючі печери або під колонадами античних храмів, де при слабкому світлі жертовників люди оплакували мертвих, лаштуючи змови проти живих. Я чула жалібні хори троянок[271] і бранок Дарданії[272]. Евменіди[273] танцювали навколо мене… але в якому дикому ритмі, під які пекельні мелодії! Спогад про них іще й тепер викликає в мене тремтіння насолоди й жаху. Ніколи на сцені, втілюючи свої мрії, я не буду переживати тих хвилювань, не відчую в собі тієї сили, які вирували тоді в моєму серці й у моїй свідомості. Саме тоді я зрозуміла, що таке драма, трагічна дія, поезія театру. У той час як Альберт читав, я подумки імпровізувала наспів і уявляла, що вимовляю все те, що чула від нього. Не раз я ловила себе на тому, що приймаю пози тих герошь, чиї слова вимовляв Альберт, що на лиці моєму з'являється їхній вираз, і часто, бувало, він зупинявся злякано, думаючи, що бачить перед собою Андромаху[274] або Аріадну[275]. О, повір, я більшого навчилася й більше осягла за місяць цього читання, ніж зможу осягнути за все своє життя, якщо мені доведеться визубрювати вірші пана Метастазіо. І якби музика, написана композиторами, не була сповнена почуття правди, що відсутнє у дії, мені здається, я знемогла б од відрази, зображуючи велику герцогиню Зенобію, що розмовляє з ландграфинею Аглаєю[276], і слухаючи, як фельдмаршал Радаміст свариться з прапороносцем пандурів Зопіром[277]. О, яке все це фальшиве, страшенно фальшиве, милий мій Беппо! Фальшиве, як наші костюми, фальшиве, як білява перука Кафаріелло в ролі Тіридата, фальшиве, як пеньюар а-ля Помпадур на пані Гольцбауер у ролі вірменської пастушки, як одягнені в рожеве трико литки царевича Деметрія[278], як декорації, що їх ми бачимо поблизу і які схожі на пейзажі Азії не більше, ніж абат Метастазіо на старця Гомера.
266
267
269
271
273
275