— Тепер я розумію, — відповів Гайдн, — чому створення ораторій навіває на мене більше натхнення й надії на успіх, аніж написання опери, хоча я й почуваю потребу писати для театру, якщо взагалі зважуся коли-небудь на це. Мені здається, що композитор може дати простір своєму натхненню й захопити уяву слухачів у вищі сфери музики тільки в симфонії, де йому не заважають дешеві й оманні ефекти сцени, де душа говорить із душею і музичні образи сприймаються не зором, а слухом.
Розмовляючи так в очікуванні, поки всі зберуться на репетицію, Йосиф і Консуело прогулювались уздовж великої декорації заднього плану, що зображувала в той вечір ріку Аракс; а зараз у напівтемряві театру то була усього лиш величезна смуга полотна синього кольору, натягнута між іншими полотнами, розмальованими жовтими плямами, що мали зображувати Кавказькі гори. Відомо, що декорації заднього плану, приготовлені для спектаклю, містяться одна за одною таким чином, щоб у міру потреби їх можна було підняти за допомогою блока. У проміжках між ними під час вистави снують актори, дрімають або обмінюються понюшками тютюну статисти, сидячи або лежачи в пилюці, під краплями мастила, що повільно стікає з погано заправлених кенкетів. Удень цими темними, вузькими проходами прогулюються актори, повторюючи ролі або розмовляючи одне з одним про свої справи. Часом вони підслуховують чужі секрети, виявляють складні інтриги, користуючись тим, що мовці не бачать їх через яку-небудь морську затоку або міську площу.
На щастя, Метастазіо не стояв на іншому березі Араксу в той час, коли недосвідчена Консуело висловлювала Гайдну своє обурення. Репетиція почалася. Це була друга репетиція «Зенобії», і вона йшла так добре, що оркестранти навіть аплодували, ударяючи, як зазвичай, смичками по скрипках. Музика Предієрі була чарівна, і Порпора диригував з набагато більшим піднесенням, аніж оперою Ґассе. Роль Тіридата була однією з коронних ролей Кафаріелло, і він не вбачав нічого поганого в тому, що, нарядивши його в одяг суворого парфянського воїна, його змусили воркотіти, як Селадон, і говорити, як Клітандр[279]. Консуело хоча й відчувала, що її роль фальшива й пихата для античної героїні, але принаймні сам образ Зенобії був їй до душі. Вона навіть знаходила в переживаннях своєї героїні подібність із душевним станом, у якому перебувала сама, коли опинилася між Альбертом і Андзолето. І, забувши про необхідність передавати те, що ми називаємо тепер «місцевим колоритом»[280], Консуело жила тільки загальнолюдськими почуттями й перевершила саму себе в арії, настільки співзвучній її особистим переживанням:
279
280