Майже не сумніваючись в успіху свого заміру, Порпора зробив, одначе, велику помилку: він піддав репутацію Консуело лихослів'ю. Варто було тільки двічі підряд побачити за лаштунками біля неї Йосифа, щоб весь театральний люд заговорив про її ніжні стосунки з молодиком; бідолашна Консуело, довірлива й необережна, як усі правдиві та цнотливі душі, не передбачала небезпеки й не подумала оберігати себе. І ось від дня репетиції «Зенобії» всі насторожилися, розв'язались язики. За кожною кулісою, за кожною декорацією актори, хористи й інші службовці обмінювалися злісними або грайливими, осудними або доброзичливими зауваженнями про непристойність інтриги, що зароджується, або про наївність щасливих заручин.
Консуело вся поринула у свою роль, у свої артистичні переживання й нічого не бачила, не чула, не передчувала. Мрійливий Йосиф, цілком поглинений оперою, що репетирувалася на сцені, і тією, яку він виношував у своїй музичній душі, іноді, щоправда, і чув якісь побіжно кинуті слова, але не розумів їх, тому що був занадто далекий від будь-яких сподівань. Коли до нього мимохідь долітав двозначний натяк або уїдливе зауваження, він підводив голову й оглядався, шукаючи, до кого вони відносяться, і, не знаходячи нікого, глибоко байдужий до такого лихослів'я, знову поринав у свої думи.
В антрактах опери часто ставилася яка-небудь інтермедія-буф, а того дня репетирували «Імпресаріо з Канарських островів»[282] — сценки Метастазіо, дуже веселі й забавні. Корилла, виконуючи в них роль примадонни, вимогливої, владної й химерної, була надзвичайно природна, і успіх, яким вона зазвичай користувалася в цій дотепній дрібничці, трохи утішав її в тому, що вона пожертвувала великою роллю Зенобїї. Поки репетирували останню частину інтермедії, Консуело, очікуючи третього акту, вся у полоні бурхливих переживань своєї ролі, зайшла в глиб сцени й опинилася між двох декорацій — «страшною долиною, порізаною горами та прірвами», що фігурувала в першому акті, і прекрасною рікою Араксом, облямованою «пагорбами, що тішать око», яка мала з'явитися в третьому акті, щоб дати відпочинок очам «чутливого» глядача. Консуело швидко походжала туди й сюди, коли до неї підійшов Йосиф і подав віяло, залишене нею на суфлерській будці; вона відразу із задоволенням почала ним обмахуватися. Потяг серця, так само як і навмисне заохочення Порпори мимоволі спонукували Йосифа розшукувати свою подругу; Консуело ж, яка звикла ставитися до нього з довірою та виливати йому свою душу, незмінно з радістю зустрічала його. І ось цю взаємну симпатію, якої не соромилися б і ангели на небесах, доля вирішила перетворити на джерело нещасть… Ми знаємо, що читачки романів поспішають довідатися найбільш хвилююче й жадають од нас тільки бійок і сварок, — благаємо їх трохи потерпіти.
— Ну, друже мій, — сказав Йосиф, усміхаючись і подаючи руку Консуело, — мені здається, ти вже не так незадоволена драмою нашого знаменитого абата й знайшла в мелодії молитви те відчинене вікно, через яке геніальний дух, що володіє тобою, вирвався нарешті на волю!
— Ти, виходить, вважаєш, що я молитву проспівала добре?
— Хіба ти не бачиш, як у мене почервоніли очі?
— Он як! Ти плакав! Ну що ж! Прекрасно! Дуже рада, що змусила тебе плакати.
— Ніби це вперше! Але, мила Консуело, ти стаєш саме такою акторкою, якою Порпора хоче тебе бачити. Тебе охопила лихоманка успіху. Коли, бувало, ти співала, крокуючи стежками Богемського Лісу, ти бачила мої сльози й сама плакала, розчулена красою свого співу. Тепер інша справа: ти смієшся від щастя й тремтиш од гордості, бачачи викликані тобою сльози. Отож, вперед, Консуело! Ти тепер prima donna[283] у повному розумінні цього слова!
— Не говори мені цього, друже мій, я ніколи не буду такою, як вона… — і Консуело вказала жестом на Кориллу, що співала на сцені по той бік декорації.
— Не зрозумій мене погано, — заперечив Йосиф, — я хочу сказати, що тебе опанував бог натхнення. Дарма твій холодний розум, твоя сувора філософія й спогад про замок Велетнів боролися з духом Піфона. Він проник у тебе й полонив. Зізнайся, адже ти задихаєшся від щастя. Твоя рука тремтить у моїй, твоє обличчя збуджене, і я ніколи ще не бачив у тебе такого погляду, як у цю хвилину. Ні! Коли граф Альберт читав тобі грецькі трагедії, ти не була така схвильована, сповнена такого натхнення, як зараз!
282