— Ах, Беппо! — вигукнула Консуело, збентежена й майже розгублена. — Я знаю, що б ти зробив, якби ти був дійсно моїм другом!
— Що ж я мав би зробити, дорога Консуело? Хіба моє життя не належить тобі?
— Ти мусив би вбити мене завтра ж, як тільки опуститься завіса, і я вперше і востаннє у своєму житті виявлю себе щирою й натхненною артисткою!
— Ах! Я зволів би вбити твого графа Альберта або себе, — зі смутною посмішкою мовив Йосиф.
У цю хвилину Консуело підвела очі на лаштунки, що стояли перед нею, й оглянула їх заклопотано-сумним поглядом. Нутрощі театру вдень настільки не схожі на ті, якими вони здаються здалеку при вечірньому освітленні, що той, хто не бачив їх, навіть не може собі цього уявити. Немає нічого сумнішого, похмурішого й страшнішого, аніж ця порожня зала, занурена в морок і тишу. Якби з'явилася в одній із театральних лож, закритих, немов могили, яка-небудь людська фігура, вона здалася б примарою, і найбезстрашніший актор позадкував би від жаху. Слабке, тьмяне світло, що падає зверху зі слухових вікон у глибині сцени, косо стелиться по риштуваннях, сіруватому лахміттю, курних підмостках. На самій сцені погляд, позбавлений перспективи, не може звикнути до тісноти приміщення, де має діяти стільки людей, зображуючи величні рухи, палкі пристрасті, масові збіговиська, неприборкані пориви; такими вони будуть здаватися глядачам, а насправді вони завчені, чітко розмірені, щоб не заплутатися, не наткнутися на декорації. Але якщо сцена здається маленькою й жалюгідною, то, навпаки, висота приміщення, відведеного для стількох декорацій і машин, здається величезною, особливо коли сцена звільнена від усіх цих полотен, які зображують хмари, архітектурні карнизи або зелене гілля, що приховують від глядача справжню висоту приміщення. Ця висота, дійсно нерозмірна, містить у собі щось суворе, і якщо, потрапивши на сцену, нам здається, що ми в темниці, то, дивлячись угору, можна подумати, що ми опинилися в готичному храмі, але в храмі зруйнованому або недобудованому — таке все там тьмяне, безформне, химерне, недоладне… Сходи, необхідні робітникам, висять без усякої симетрії, переплітаючись із примхи випадку й простягаючись без видимої причини до інших сходів, яких не помітиш серед усякого безбарвного мотлоху. Купи дощок, невідомого призначення декорації, що з вивороту здаються безглуздо розмальованими, мотузки, звиті як ієрогліфи, уламки, яким назви не підбереш, блоки й колеса, немовби призначені для якихось невідомих катувань, — усе, разом узяте, нагадує сни, які сняться перед пробудженням, коли бачиш якісь недоладності й робиш марні зусилля зрозуміти, де перебуваєш. Усе туманне, усе розпливчасте, усе, здається, готове розсипатися. Людина спокійно працює на балках, а здається, що вона зависла на павутині. Її можна прийняти й за моряка, що видирається по снастях корабля, і за гігантського пацюка, що підточує й гризе прогнилі зруби. Чутні слова, що доносяться невідомо звідки. Вони вимовляються за вісімдесят футів над вами, і надзвичайно звучна луна, що притаїлася в усіх кутках цього фантастичного купола, доносить їх до вашого вуха чітко або неясно, дивлячись, як ви зробите крок, уперед чи вбік, од чого змінюються акустичні умови.
Жахливий шум, за яким слідує тривалий свист, раптово потрясає підмостки. Що це? Падають зводи? Тріщить і обвалюється тендітний балкон, ховаючи під своїми уламками бідолашних робітників? Ні, це чхнув пожежник або кішка кинулася в погоню за здобиччю через прірви цього висячого лабіринту. Поки ви не звикли до всіх цих предметів і до всіх цих шумів, вам страшно: ви не знаєте, у чому справа, не знаєте, проти яких неймовірних примар вам слід озброїтися самовладанням. Ви нічого не розумієте, а те, чого не можна розпізнати оком або свідомістю, те, що невиразне й невідоме, доводить до сум'яття логіку почуттів. Потрапивши вперше у такий хаос, ви не знаєте, що й гадати, і скоріш за все очікуєте, що ось перед вами почнеться якийсь божевільний шабаш у таємничій лабораторії алхіміка.[284]
Погляд Консуело неуважливо блукав дивним приміщенням, і вперше в цьому безладді вона виявила поезію. В обох кінцях проходу, утвореного задніми декораціями, містилися глибокі чорні лаштунки, де від часу до часу, немов тіні, прослизали якісь людські постаті. Раптом вона побачила, що одна із цих постатей зупинилася, немовби в очікуванні, і, як їй здалося, поманила її.
— Це Порпора? — запитала вона Йосифа.
— Hi, — відповів той, — це, напевно, хто-небудь прийшов попередити тебе, що починають репетирувати третій акт.
Консуело додала кроку, прямуючи до людини, чиє обличчя вона не могла розгледіти, тому що вона відступила до стіни. Але коли дівчина була в трьох кроках від людини й збиралася було звернутися до неї із запитанням, та швидко прослизнула повз сусідні лаштунки в глиб сцени, за задні декорації.
284
Якщо для проникливого погляду все має свою красу, то це, так би мовити, чистилище театру, сховане за сценою, може вразити уяву більше, ніж горезвісні ефекти на сцені, освітленій і розцяцькованій під час вистави. У мене не раз виникало питання: у чому полягає ця краса й чи вдасться мені описати її, якби мені схотілося передати цю таємницю чужій душі? «Як? — скажуть мені. — Хіба може зовнішній вигляд предметів, позбавлених краси, форми, порядку й ясності, говорити будь-що очам і розуму?» Тільки художник здатен відповісти: «Так, може». Згадаймо картину Рембрандта «Філософ у роздумі»: величезна кімната, занурена в морок, нескінченні кручені сходи, що йдуть невідомо куди, слабкі проблиски світла, що то спалахують, то згасають невідомо чому на різних планах картини; неясна й у той же час чітка сцена, густий коричневий колорит, усюди розлитий то більш темними, то більш світлими тонами, чаклунство світлотіні, гра променів, які падають на всякі незначні предмети — на який-небудь стілець, на глечик, на мідну вазу. І раптом усі ці речі, що не заслуговують на увагу, а тим більше на зображення в живопису, стають такими цікавими, навіть своєрідно красивими, що ви не маєте сили відірвати від них погляду. Вони наповнилися життям, вони існують, вони достойні існування, бо художник доторкнувся до них своєю чарівною паличкою, заронив у них іскру сонячного променя, зумів простягнути між ними й собою примарний і таємничий покрив — те повітря, що ми бачимо і вдихаємо, проникаючи в нього й поринаючи уявою в глибину полотна. І от, коли трапляється в дійсності натрапити на таку картину, хоча б складену з іще більш знехтуваних предметів — розбитих дощок, розідраних клаптів, закопчених стін, — і якщо бліде світло обережно кидає на них свої блиски, якщо світлотінь надає їм художнього ефекту, що таїться у злитті й гармонії всього існуючого без усякої людської участі, — людина сама зуміє знайти й осягнути цю таємницю, захопитися й насолодитися нею, мовби великою перемогою, здобутою нею самою.
Майже неможливо передати словами ту таємницю, яку пензель великого майстра розкриває перед нашими очима. Споглядаючи інтер'єри Рембрандта, Тенірса (