— Забудь про це, — порадив Йосиф, — не стомлюй себе порожніми мріями. Повторюй свою роль і думай про сьогоднішній вечір.
Розділ 96
Удень Консуело побачила зі своїх вікон досить незвичайну групу людей, які прямували до площі. То були кремезні, здоровенні, засмаглі люди, з довгими вусами, з голими ногами, взутими в подобу античних котурн із перехресними ременями, у гостроверхих шапках, із чотирма пістолетами за поясом, з оголеними руками й шиєю, з довгим албанським карабіном у руках; на них були накинуті широкі червоні плащі.
— Це що, маскарад? — запитала Консуело каноніка, що зайшов її провідати. — Але ж у нас не карнавал, наскільки мені відомо.
— Придивіться до них гарненько, — відповів канонік, — бо нам з вами не скоро доведеться побачити їх знову, якщо Богові буде завгодно продовжити царювання Марїї-Терезїї. Погляньте, з якою цікавістю, хоча й не без домішки відрази та страху, розглядає їх народ. Відень бачив, як вони стікалися сюди в тяжкі й сумні для нього дні, і тоді він зустрічав їх радісніше, ніж сьогодні; тепер він збентежений і присоромлений тим, що завдячує їм своїм порятунком.
— Чи це не ті словенські розбійники, про яких мені так багато розповідали в Чехії, де вони накоїли стільки лиха? — запитала Консуело.
— Авжеж вони, — відповів канонік, — це залишки тих полчищ рабів і кроатських розбійників[285], яких знаменитий барон Франц фон Тренк[286], двоюрідний брат вашого друга, барона Фрідріха фон Тренка, звільнив, або, скоріше, поневолив із неймовірною сміливістю і спритністю, щоб створити з них регулярне військо Марїї-Терезїї. Дивіться, ось він, цей герой, який наводить жах, цей Тренк — Обпалена Паща, як прозвали його наші солдати, знаменитий партизан, найхитріший, найзаповзятливіший, найнеобхідніший у сумні роки війни, найбільший хвалько та найбільший хижак свого століття, — але в той же час найсміливіший, найдужчий, найенергійніший, казково відважний чоловік новітніх часів! Це він, Тренк-пандур, дикий пастир кровожерливої зграї голодних вовків.
Франц фон Тренк, майже шести футів зросту, був іще вищий, ніж його прусський кузен. Яскраво-червоний плащ, застебнутий біля шиї рубіновим аграфом, розкриваючись, виявляв у нього за поясом цілий музей турецької зброї, всипаної дорогоцінним камінням. Пістолети, криві шаблі, кортики — усе було тут, щоб надати йому вигляду найбільш спритного й рішучого вбивці. Замість султана на його шапці красувалося щось на зразок маленького древка й на ньому — чотири відточених леза, що спускалися майже до чола. Він був страшний. Вибух барила з порохом[287] спотворив його обличчя, додавши йому щось диявольське. «Не можна дивитися на нього без здригання», — говорять усі мемуари того часу.
— Так ось це страховисько, цей ворог людства! — мовила Консуело, з жахом відводячи убік очі. — Чехія довго пам'ятатиме його похід: спалені, зруйновані міста, замучені старі й діти, зганьблені жінки, виснажені контрибуціями села, спустошені поля, забрані або винищені череди, усюди спустошення, розпач, убивства й пожежі… Бідолашна Чехія! Вічне поле битви, місце дії стількох трагедій!
— Так, бідолашна Чехія! Жертва всіляких шаленств, арена всіляких битв, — додав канонік. — Франц фон Тренк відновив у ній страшенні звірства часів Яна Жижки. Непереможний, як і Жижка, він нікому не давав пощади. І страх перед його ім'ям був такий великий, що його авангарди брали приступом міста в той час, коли він сам перебував іще за чотири льє від них, у сутичці з іншими ворогами. Про нього можна сказати, як говорили про Атіллу: «Трава вже ніколи не виростає там, де ступив його кінь». Переможені проклинатимуть його до четвертого покоління.
Франц фон Тренк зник удалині, але довго ще Консуело й канонік бачили, як його кроатські гусари-велетні проходили повз їхні вікна, ведучи на вуздечку його чудових коней у багатих попонах.
— Те, що ви бачите, може дати вам лише деяке уявлення про його багатство, — зауважив канонік. — Мули, вози, навантажені зброєю, картинами, коштовним камінням, злитками золота й срібла, безупинно тягнуться дорогами, що ведуть до його маєтків у Славонії. Там ховає він скарби, яких вистачило б на викуп трьох королів. Їсть він із золотого посуду, викраденого ним у прусського короля в Зоорі[288], причому він ледь не викрав і самого короля. Одні запевняють, що він спізнився на чверть години, а інші — що король був у його руках і дорого заплатив за свою волю. Почекаємо! Можливо, Тренк-пандур уже недовго буде користуватися такою славою й таким багатством. Кажуть, йому загрожує кримінальний процес, найжахливіші обвинувачення тяжіють над його головою, а імператриця смертельно боїться його; і кажуть також, що ті з його кроатів, які не здогадались, як зазвичай, вчасно розійтися, будуть зараховані в регулярне військо й затиснуті в кулак на прусський лад. Що стосується його самого… Я досить сумної думки про прийом, який очікує його при дворі, та нагороди.
285
286
287
Спустившись до підвалу під час грабежу одного з міст Чехії, у надії першим виявити бочки із золотом, про існування яких йому говорили, Тренк стрімко підніс вогонь до однієї з цих дорогоцінних бочок, але в ній виявився порох. Вибух обрушив на нього частину зводів, і його витягли з-під уламків умираючим; тіло його було вкрите страшними опіками, а лице — глибокими ранами.
288