— Тренку! — вигукнула вона, охоплена страшенним обуренням і презирством. — При всій твоїй хоробрості ти останній боягуз: боровся ти тільки з ягнятами й ланями, яких безжалісно винищував. Якби виступив проти тебе справжній чоловік, ти втік би, як лютий, але боягузливий вовк. Твої славні шрами, я знаю, отримані тобою в підвалі, де ти серед трупів шукав золота переможених. Твої палаци й твоє нікчемне царство — кров благородного народу, і тільки деспотизм нав'язує тебе йому як співвітчизника; це — гроші, вирвані у вдів і сиріт, золото зрадництва, грабіж церков, де ти, прикидаючись, падаєш ниць і твориш молитву (адже до довершення всіх своїх великих достоїнств ти ще й ханжа!). Твого двоюрідного брата Тренка-пруссака, якого ти так ніжно любиш, ти зрадив і збирався вмертвити. Жінок, яких ти прославив і ощасливив, ти зґвалтував, попередньо вбивши їхніх чоловіків і батьків. Твоя тільки-но зімпровізована ніжність до мене не що інше, як каприз пересиченого розпусника. Лицарське висловлення покірності, яке ти виявив, віддаючи своє життя в мої руки, — це марнославство дурня, що уявляє себе непереборним, а та порожня милість, про яку ти просиш, була б для мене плямою, яку можна змити тільки самогубством. Ось моє останнє слово, пандуре з обпаленою пащею! Геть із моїх очей! Утікай, бо якщо ти не звільниш моєї руки, яку вже чверть години ледениш у своїй, я очищу землю від негідника, розтрощивши тобі голову!
— І це твоє останнє слово, виплодку пекла? — вигукнув Тренк. — Ну, добре ж! Лихо тобі! Пістолет, який я гребую вибити з твоєї тремтячої руки, заряджений тільки порохом. Одним маленьким опіком більше або менше — не велике діло! Цим не залякаєш людини, загартованої у вогні. Стріляй, нароби шуму! Мені тільки того й потрібно. Я буду радий знайти свідків своєї перемоги, бо тепер уже ніщо не зможе визволити тебе з моїх обіймів: своїм божевіллям ти запалила в мені вогонь пристрасті, який могла б стримати, якби ти була трохи обережніша.
Кажучи так, Тренк схопив у свої обійми Консуело, але в ту ж мить двері відчинились, і людина, чиє обличчя було закрите чорним крепом, опустила руку на пандура, що відразу зігнувся й захитався як очерет у бурю, і з силою кинула його на підлогу. Це було справою кількох секунд. Приголомшений у першу мить, Тренк підвівся й, дико поводячи очима, з піною біля рота, вихопив шпагу й кинувся на свого ворога, що попрямував до дверей, очевидно, щоб зникнути. Консуело також кинулася до виходу. Їй здалося, що за зростом і силою руки ця замаскована людина не хто інший, як граф Альберт. Вона побачила його в кінці коридору, де дуже круті кручені сходи вели на вулицю. Тут він зупинився, почекав Тренка, швидко нагнувся — так, що шпага барона дряпнула стіну, і, схопивши його в оберемок, кинув через плече долілиць по сходах, головою вперед. Консуело чула, як велетень покотився, і з криком: «Альберт!» — кинулася було слідом за своїм рятівником. Але він зник раніше, ніж у неї вистачило сил зробити три кроки. Страшна тиша запанувала навкруги.
— Signora, cinque minuti cominciar[292], — батьківським тоном звернувся до неї бутафор, зринувши з театрального люка, що виходив на той же майданчик. — Яким чином ці двері виявилися відчиненими? — додав він, дивлячись на двері сходів, з яких був скинутий Тренк. — Справді, ваша милість ризикували схопити нежить у цьому коридорі.
Він зачинив і замкнув двері на ключ, як належало, а Консуело ні жива ні мертва повернулася до гримерної, викинула за вікно пістолет, що валявся під диваном, засунула ногою під меблі коштовності Тренка, що виблискували на килимі, й рушила на сцену, де наткнулася на Кориллу, ще червону й захекану від нескінченних виходів на оплески, які щойно дісталися на її долю після інтермедії.
Розділ 98
Незважаючи на страшенне хвилювання, Консуело й у третьому акті перевершила себе. Вона не очікувала такого успіху, не розраховувала більше на нього, вийшовши на сцену з відчайдушною рішучістю провалитись із честю, вважаючи, що під час своєї мужньої боротьби втратила раптом і голос і вміння. Це її не лякало: що значили навіть тисячі свистків у порівнянні з небезпекою й ганьбою, яких вона тільки-но позбулася завдяки чиємусь чудесному втручанню. За цим чудом пішло інше. Добрий геній Консуело, здавалося, захищав її: голос її звучав як ніколи, співала вона з іще більшою майстерністю і грала з більшим піднесенням і пристрастю, ніж будь-коли. Вся її істота була вкрай збуджена, і їй здавалося, що от-от у ній щось порветься, як занадто натягнута струна. І це гарячкове збудження несло її в чарівний світ: вона робила все ніби вві сні, і її навіть дивувало, що вона знаходила в собі для цього реальні сили.