Втім, радісна думка підтримувала її щораз, коли вона боялася, що не витримає. У неї тепер не було сумнівів, що Альберт тут. Він у Відні. Принаймні з учорашнього дня. Він спостерігає за нею, стежить за всіма її рухами, оберігає її, інакше кому ж приписати неждану допомогу, щойно їй надану, і ту майже надприродну силу, якою мала володіти людина, щоб перемогти Франца фон Тренка, славонського геркулеса? І якщо з огляду на одне з тих дивацтв, яких так багато в характері молодого графа, він не хоче говорити з нею й начебто намагається бути нею не поміченим, проте він явно як і раніше пристрасно любить її, позаяк оберігає так дбайливо й захищає з такою енергією.
«Ну, добре, — блиснула в голові Консуело думка, — якщо Господу завгодно, щоб сили мене не зрадили, нехай Альберт бачить мене на висоті в моїй ролі й нехай із того куточка зали, звідки він, без сумніву, у цю хвилину стежить за мною, насолодиться моєю перемогою, здобутою аж ніяк не інтригами або шарлатанством».
Не забуваючи про свою роль, вона шукала його очима, але ніде не могла знайти; вона продовжувала свої пошуки й коли відступила за лаштунки, але так само безуспішно. «Де б він міг бути? — сушила вона собі голову. — Де він сховався? Може, він убив пандура наповал, скинувши його зі сходів? І змушений тепер ховатися від переслідувань? Чи попросить він притулку в Порпори? Чи зустріне вона його цього разу, повернувшись до посольства?»
Всі здивування зникали, тільки-но вона знову з'являлася на сцені: немов якими чарами, забувала вона обставини свого дійсного життя, і її охоплювало тільки почуття якогось неясного очікування, захвату, страху, подяки, надії… І все це було в її ролі й виливалося в чудесних звуках, сповнених ніжності й правди.
По закінченні спектаклю її без кінця викликали, й імператриця перша кинула їй зі своєї ложі букет, до якого був прикріплений коштовний подарунок. Двір і віденці пішли за прикладом своєї володарки, засипавши співачку квітами. Консуело побачила, як серед усіх цих пахучих емблем захвату до її ніг упала зелена гілка, мимоволі привернувши її увагу. Тільки-но завіса опустилася востаннє, вона її підняла. То була кипарисова гілка. Відразу вона забула про всі переможні вінки й почала шукати пояснення цього знака скорботи й жаху, цієї похоронної емблеми, що, може, висловлювала останнє «прощай». Смертельний холод змінив у ній гарячкове хвилювання, непереборний жах застелив їй, як хмарою, очі. Ноги Консуело підкосились, і її майже непритомну віднесли до карети венеціанського посланника, де Порпора марно намагався домогтися від неї хоча б одного слова. Губи її похололи, а безживна рука тримала під плащем кипарисову гілку, мовби принесену до неї вітром смерті. Спускаючись театральними сходами, вона не помітила кривавих слідів, та й мало хто звернув на них увагу в штовханині роз'їзду. У той час як Консуело поверталася до посольства, занурена у свої похмурі думи, досить сумна сцена відбувалася в артистичній при зачинених дверях. Незадовго до закінчення спектаклю службовці театру, розкриваючи всі двері, наткнулися на закривавленого барона фон Тренка, що лежав непритомний біля підніжжя сходів. Його перенесли до однієї із зал, наданих артистам, і, щоб уникнути розголосу й сум'яття, потихеньку попередили директора, театрального доктора й поліцію, щоб ті з'явилися констатувати факт, який стався. Таким чином, і трупа й публіка покинули зал для глядачів і театр, не довідавшись про подію, і тільки дехто зі служителів мистецтва, державні чиновники й кілька жалісливих свідків постаралися надати допомогу пандуру й домогтися від нього пояснень.
Корилла, що очікувала карету коханця й уже кілька разів посилала на розшуки свою покоївку, нарешті втратила терпіння й вирішила піти сама, ризикуючи вирушити додому пішки. Вона зустріла пана Гольцбауера, і той, знаючи про її стосунки із Тренком, повів її до фойє, де вона побачила свого коханця із проломленим черепом і зі стількома забитими місцями на тілі, що він не міг поворухнутися. Корилла наповнила все приміщення криками та стогонами. Гольцбауер випроводив зайвих свідків і звелів зачинити двері. Примадонна на всі запитання не могла ні сказати що-небудь, ні висловити якісь припущення, які могли б допомогти з'ясуванню справи. Нарешті Тренк, трохи отямившись, зізнався, що, проникнувши без дозволу за лаштунки театру, щоб подивитися ближче на танцівниць, поспішав піти звідти до закінчення спектаклю, але, не знаючи всіх переходів цього лабіринту, оступився на першій же сходинці проклятих сходів, зненацька впав і скотився до самого низу. Цим поясненням задовольнилися й віднесли Тренка додому, де Корилла так ревно за ним доглядала, що навіть втратила через це прихильність графа Кауніца, а згодом і благовоління її величності. Але вона відважно пожертвувала всім цим, і Тренк, чий залізний організм виносив і більш жорстокі випробування, відбувся тижневим нездужанням і зайвим шрамом на голові. Він не заїкнувся ні перед ким про свою халепу й тільки дав собі слово, що Консуело дорого заплатить за неї. Він і здійснив би це, звичайно, найжорстокішим способом, якби наказ про арешт не вирвав його з обіймів Корилли й не кинув до військової в'язниці[293], хоча він іще не видужав після падіння і тремтів од пропасниці. Ті чутки, які глуха народна поголоска довела до вух каноніка, почали виправдовуватися. Багатства пандура збудили у впливових людях і спритниках пекучу, невтоленну жадібність, і він став жертвою цієї жадібності. Обвинувачений у всіляких злочинах, і вчинених ним і нав'язаних йому людьми, зацікавленими в його загибелі, він почав відчувати на собі всякі зволікання, утиски, нахабні порушення закону, витончені несправедливості тривалого й скандального процесу. Скупий, незважаючи на своє марнославство, і гордий, незважаючи на свої пороки, він не побажав ні платити за ретельність своїх заступників, ні підкупити совість своїх суддів. Ми залишимо барона на час у темниці, де після якоїсь буйної витівки він, на превелике свого обурення, виявився прикутим за ногу. Сором і ганьба! Саме за ту саму ногу, в яку влучив осколок бомби, що вибухнула під час одного із найбільш доблесних його бойових подвигів. У нього тоді вишкрябали уражену гангреною кістку, і, тільки-но одужавши, він знову був на коні, щоб з геройською витримкою продовжувати службу. І от на цей жахливий шрам наклали залізне кільце з важким ланцюгом. Рана розкрилась, і він терпів нові муки вже не за службу Марії-Терезії, а за те, що занадто добре служив їй колись. Велика володарка не мала нічого проти Тренка, що придушував і роздирав бідолашну й небезпечну Чехію, що навряд чи могла, внаслідок споконвічної національної ворожнечі, бути оплотом проти ворогів; «король» Марія-Терезія, не потребуючи більше ні злочинів Тренка, ні жорстокості пандурів для того, щоб міцно сидіти на престолі, починала вважати їхні вчинки страхітливими, непрощенними й навіть робила вигляд, що ніколи не знала про їхні варварства, — зовсім як великий Фрідріх, який удавав, начебто не має поняття про витончені жорстокості, ланцюги вагою шістдесят вісім фунтів і катування голодом[294], якими трохи пізніше терзали іншого барона фон Тренка, його красеня пажа, блискучого ординарця, рятівника й друга нашої Консуело. Підлесники, які донесли до нас чутки про ці обурливі події, приписували всю їхню мерзенність дрібному офіцерству й темному чиновництву, аби змити пляму з пам'яті монархів. Але монархи ці, нібито так погано поінформовані про зловживання у своїх в'язницях, насправді добре знали про все, що там діялося. Приміром, Фрідріх Великий власноручно зробив малюнок ланцюгів, які Тренк-пруссак цілих дев'ять років тягав у своєму Магдебурзькому склепі. І хоча Марія-Терезія прямо й не наказувала закувати покалічену ногу Тренка-австрійця, свого доблесного пандура, однак вона завжди залишалася глуха й до його скарг і до його викриттів. До того ж при ганебному поділі багатств Тренка, вчиненому її наближеними, вона зуміла виділити собі левову частку й відмовити в правосудді його спадкоємцям.
293
Заради історичної правди ми маємо згадати про зухвалі витівки Тренка, що викликали таке нелюдське поводження з ним. З першого ж дня свого прибуття до Відня він за наказом імператриці був підданий домашньому арешту. Але того ж вечора він з'явився в опері й в антракті хотів скинути в партер графа Госсау.
294