— Але хоч як би потай я засмучувалася (тепер можу вже зізнатися в цьому), я зважилася всім йому пожертвувати, а він навпаки…
— Подумай, адже пристрасть палала в ньому, а не в тобі. Він благав, а ти погоджувалася, силуючи себе. Він прекрасно бачив жертву з твого боку й відчув, що не тільки має право, але зобов'язаний позбавити тебе любові, якої ти не викликала й у якій душа твоя не має потреби.
Розумний довід Йосифа переконав Консуело в мудрості й великодушності Альберта. Вона боялася, віддаючись сумним почуттям, страждати від ураженого самолюбства; отже, вона погодилася з поясненнями Гайдна, скорилася й заспокоїлася. Але з дивини, яка так властива людському серцю, тільки-но діставши волю слідувати своєму потягу до театру безроздільно й без докорів сумління, вона злякалася самотності, розпусти й жахнулася при думці про майбутнє, що відкривалося перед нею, сповнене важкої боротьби. Підмостки — це багаття. Актор на сцені приходить у такий збуджений стан, що всі життєві хвилювання в порівнянні із цим здаються холодними й блідими. Але коли, розбитий утомою, він сходить із підмостків, то зі страхом думає, як він пройшов через це вогненне випробування, і до бажання знову повернутися на сцену домішується жах. Мені здається, що акробат — найяскравіший приклад цього важкого, сповненого горіння й небезпек життя. Він відчуває нервове, страшне задоволення на канатах і драбинах, де здійснює чудеса, що перевершують людські сили. Але, спустившись із них переможцем, він ледве не непритомніє при одній думці, що йому треба знову піднятися на них, знову бачити перед собою смерть і тріумф — цю дволику примару, що невпинно ширяє над його головою.
Замок Велетнів і навіть Шрекенштейн, цей кошмар її багатьох ночей, здалися Консуело крізь завісу вигнання, що звершилось, загубленим раєм, обителлю спокою й чистоти, які до кінця днів будуть жити в її пам'яті як щось величне й гідне шанування.
Вона прикріпила кипарисову гілку — останній спогад, останній дарунок печери гуситів — до розп'яття, залишеного їй матір'ю, і таким чином з'єднавши дві емблеми — католицтва і єресі, вона подумки піднеслася до релігії єдиної, вічної й абсолютної. У ній почерпнула вона почуття покірності перед своїми власними стражданнями й віру в промисел Божий, що керує Альбертом і всіма людьми, добрими і злими, серед яких їй відтепер доведеться йти самій, без наставника в житті.
Розділ 99
Якось уранці Порпора покликав Консуело до своєї кімнати раніше ніж зазвичай. Вигляд у нього був сяючий, він тримав у одній руці об'ємистий лист, в іншій — окуляри. Консуело затремтіла, задрижала всім тілом, уявивши, що це нарешті відповідь із замку Велетнів. Але незабаром вона зрозуміла, що помилилася. Лист був від Уберто-Порпоріно. Знаменитий співак повідомляв свого вчителя, що всі умови ангажементу Консуело прийняті й він посилає йому підписаний бароном фон Пельніцем[295], директором берлінського королівського театру, контракт, на якому не вистачає тільки підпису Консуело й самого маестро. До документа був прикладений дуже приязний і дуже шанобливий лист барона, в якому той пропонував Порпорі взяти участь у конкурсі на посаду диригента капели прусського короля, надавши разом з тим для перегляду й виконання всі свої нові опери та фуги, які побажає привезти. Порпоріно висловлював радість, що незабаром буде співати з партнеркою по серцю, «сестрою по вчителю», і гаряче просив учителя кинути Відень і приїхати в чарівний Сан-Сусі[296], місцеперебування Фрідріха Великого.
Лист цей надзвичайно порадував Порпору, але разом з тим викликав у ньому вагання. Йому здавалося, що доля нарешті починає посміхатися йому й милість обох монархів (у той час настільки необхідна для кар'єри артиста) обіцяє йому сприятливі перспективи. Фрідріх кликав його до Берліна. Марія-Терезія відкривала йому привабливі перспективи у Відні. В обох випадках Консуело належало бути знаряддям його слави: у Берліні — просуваючи на сцену його твори, у Відні — вийшовши заміж за Йосифа Гайдна.
Отже, настала хвилина вручити свою долю в руки прийомної дочки. Він запропонував їй на вибір — заміжжя або від'їзд. Обставини змінились, і він далеко не так гаряче пропонував їй руку й серце Беппо, як зробив би це ще напередодні. Йому набрид Відень, а думка, що його будуть цінувати й ушановувати у ворожому таборі, посміхалася йому як маленька помста, причому він перебільшував враження, яке все це могло справити на австрійський двір. Нарешті Консуело перестала з якогось часу говорити з ним про Альберта, немов відмовившись од нього, а Порпора волів, аби вона зовсім не виходила заміж.
295
296