Пісенька — завдяки скороченням, властивим цій дивній мові, — мала означати таке:
«Прекрасна маркграфине, велика принцесо, кумире всіх сердець, пануйте вічно над вашим щасливим чоловіком і над вашою радісною росвальдською імперією в Моравії».
Залишаючи «Китай», гості розмістилися в розкішних паланкінах і на плечах китайських рабів і дикунів піднялися на вершину невеликої гори, де виявилося місто ліліпутів. Будинки, ліси, озера, гори — все доходило тільки до колін або до щиколотки людини, і треба було нагнутися, щоб побачити всередині будинків меблі та господарське начиння, що за величиною відповідало всьому іншому. На міській площі, під звуки сопілочок, варганів і бубнів, танцювали маріонетки. Люди, що маніпулювали маріонетками й виконували музику ліліпутів, були сховані під землею, у спеціально для цього викопаних підвалах.
Спустившись із гори ліліпутів, граф Ґодіц і його гості опинилися на невеликому пустирі, розміром з якусь сотню кроків, захаращеному величезними скелями та могутніми деревами, яким дозволили мати свій природний зріст. Це було єдине місце, яке граф не зіпсував і не спотворив. Він задовольнився тим, що залишив його таким, яким знайшов.
— Довго сушив я собі голову над тим, як використати цю глибоку ущелину, — повідав він своїм гостям, — і все не міг придумати, яким способом позбутися величезних скель і яку форму надати цим чудовим, але безладно розкиданим деревам. Раптом мене осяяла думка охрестити це місце пустелею, хаосом. Я уявив собі, який вийде ефектний контраст, коли, відійшовши від цих жахів природи, потрапиш у розкішний, у прекрасному стані квітник. Щоб доповнити ілюзію, я вам зараз покажу щось дуже цікаве.
Із цими словами граф зайшов за величезну скелю, що піднімалася біля доріжки (не можна ж було, справді, не провести в страшній пустелі хоча б однієї гладенької, посиланої піском доріжки), і Консуело опинилася біля входу в обитель пустельника, висічену в скелі, над якою піднімався грубо обтесаний дерев'яний хрест. Звідти вийшов пустельник. То був добродушний селянин, чия підробна довга сива борода погано гармоніювала з молодим обличчям, яке сяяло рум'янцем юності. Він виголосив прекрасну проповідь (неправильні вирази відразу поправлялися графом), дав своє благословення й підніс Консуело коріння й молока в дерев'яній мисці.
— Я вважаю, що пустельник занадто юний, — зауважив барон фон Кройц, — ви могли б, мабуть, помістити сюди справжнього старця.
— Це не сподобалося б маркграфині, — простодушно пояснив граф Ґодіц. — Вона досить справедливо вважає, що старість приносить мало веселощів і на святах треба бачити тільки молодих акторів.
Порятую читачів од подальшої прогулянки. Не було б кінця, якби я заходився описувати різні країни, жертовники друїдів, індійські пагоди, криті дороги й канали, незаймані ліси, підземелля, де можна було бачити висічене на скелях зображення містерії страстей Господніх; штучні печери з бальними залами, Єлисейські Поля[302], могили, водоспади, серенади, хороводи наяд і шість тисяч фонтанів, які, як згодом розповідав Порпора, він мусив «переварити». Були тут іще тисячі інших принадностей, про які докладно і з захватом передають нам мемуари того часу: приміром, напівтемний грот, куди можна було проникнути лише розбігшись, — у глибині його розташоване було дзеркало, що, відбиваючи в півмороку ваш власний образ, неминуче мало б страшенно лякати вас; монастир, де, під страхом довічного ув'язнення, вас зобов'язували заприсягатись у вічній покірності й вічному обожнюванні маркграфині; дерево, з якого завдяки захованому в гілках насосу лилося на вас чорнило, кров або рожева вода, — залежно від того, хотіли вас ушанувати чи познущатися з вас; словом, маса чарівного, таємничого, дотепного, незрозумілого, а головне — вартого скажених грошей; усього, що Порпора мав зухвалість вважати нестерпним, ідіотським, обурливим. Тільки ніч поклала край цій прогулянці навколо світу, під час якої гості то верхи, то в критих ношах, на ослах, у каретах або в човнах відмахали добрі три милі.
Звичні до холоду й утоми прусські офіцери хоч і посміювалися над дитячими забавами й «сюрпризами» Росвальда, одначе не були так вражені сміховинною стороною цієї чудесної резиденції, як Консуело. Дитя природи, вона народилася серед полів, звикла, відтоді як у неї розкрились очі, дивитися на все створене Богом не в лорнет і не крізь газове покривало; а барон фон Кройц, не новачок в аристократичному товаристві, що звикло до розкішного оздоблення й модних прикрас, усе-таки був людиною свого кола й свого часу. Він не почував відрази ні до гротів, ні до відлюдних альтанок у парку, ні до статуй. Загалом, барон розважався з превеликою благодушністю, сміявся й жартував, і коли його супутник, заходячи до їдальні, шанобливо висловив йому співчуття з приводу того, що довелося понудьгувати під час нестерпної прогулянки, заперечив йому:
302