— А ми, ким ми були і ким стали?
— Ми були сумними, а стали нещасними».
Жорж Санд не зреклась своїх ідеалів, але ілюзії про братерство буржуа й пролетаріїв після розстрілу керівництвом робітників в червні 1848 року були вбиті.
В 1850–1870 роки вона вже не напише романів, рівних за художньою цінністю «Індіані», «Орасу», «Консуело».
Будуть виходити її літературно-критичні статті, «сільські» повісті, в яких з великою симпатією вона створює образи селян-трудівників. Подібно до Гюго, автора циклу «Мистецтво бути дідусем», вона теж явить «мистецтво бути бабусею», написавши чудові добрі казки.
Творча спадщина Жорж Санд у повному обсязі ще не опанована. Можливо, скоро з'явиться дослідник, який зможе продемонструвати все багатство її творів. Але спочатку слово за читачем.
Л. А. Мироненко
КОНСУЕЛО
Розділ 1
— Так, так, пані, можете хитати головою скільки вам завгодно: найрозсудливіша, найкраща серед вас — це… Але я не назву її, тому що вона єдина у всьому моєму класі скромниця, і я боюся, що варто мені назвати її ім'я, як вона відразу ж утратить цю рідкісну чесноту, якої я бажаю й вам.
— In nomine Patris, et Filii, et Spiritu Sancto[7], — проспівала Констанца із зухвалим виглядом.
— Amen[8], — хором підхопили всі інші дівчатка.
— Кепський злюка, — сказала Клоринда, мило надувши губки й злегка вдаряючи ручкою віяла по кощавих, зморшкуватих пальцях учителя співу, немов заснулих на німій клавіатурі органа.
— Це ви не за адресою! — мовив старий професор із глибоко незворушним виглядом людини, що протягом сорока років по шість годин на день піддавалася зухвалим і пустотливим нападкам кількох поколінь юних осіб жіночої статі. — І все-таки, — додав він, ховаючи окуляри у футляр, а табакерку до кишені й не підводячи очей на роздратований і глузливий вулик, — ця розумна, ця лагідна, ця старанна, ця уважна, ця добра дівчинка — не ви, синьйоро Клориндо, не ви, синьйоро Констанцо, і не ви, синьйоро Джульєтто, і, вже звичайно, не Розіна, і ще того менш Мікела…
— Виходить, це я!
— Ні, я!
— Зовсім ні, я!
— Я!
— Я! — закричало разом із півсотні блондинок і брюнеток, хто приємним, хто різким голосом, немов зграя галасливих чайок, що кинулися на злощасну мушлю, викинуту на берег хвилею, що відринула.
Ця мушля, тобто маестро (і я наполягаю, що ніяка метафора не підійшла б більшою мірою до його незграбних рухів, очей із перламутровим відливом, вилиць, поцяткованих червоними прожилками, а особливо — до тисячі сивих, твердих і гострих завитків його професорської перуки), — маестро, повторюю я, змушений тричі опускатися на лаву, з якої він підводився, збираючись піти, але, спокійний і безпристрасний, як мушля, заколисана й скам'яніла серед бур, довго не піддавався проханням сказати, яка саме з його учениць заслуговує похвал, на які він — завжди такий скупий — щойно так розщедрився. Нарешті, мовби з жалем поступаючись проханням, викликаним його ж хитрістю, він узяв свою професорську тростину, якою зазвичай відбивав такт, і з її допомогою поділив цю недисципліновану череду на дві шеренги; потім, просуваючись із поважним виглядом між подвійним рядом легковажних голівок, зупинився в глибині хорів, де містився орган, проти маленької фігурки, що примостилася на сходинці. Сидячи навпочіпки, обпершись ліктями на коліна, заткнувши пальцями вуха, щоб не відволікатися шумом, вона, скорчившись і зігнувшись, як мавпочка, розучувала півголосом урок, щоб нікому не заважати: а він, урочистий і радісний, стояв, випроставшись і простягнувши руку, немов Паріс, що присуджує яблуко, але не найкрасивішій, а найрозумнішій.[9]
— Консуело? Іспанка? — закричали в один голос юні хористки в якнайбільшому здивуванні. Потім пролунав загальний гомеричний регіт, що викликав рум'янець обурення та гніву на величному чолі професора.
Маленька Консуело, заткнувши вуха, нічого не чула з того, що говорилось, очі її неуважливо блукали, ні на чому не зупиняючись; вона була так занурена в розучування нот, що протягом кількох хвилин не звертала ані найменшої уваги на весь цей гомін. Помітивши нарешті, що вона є предметом загальної уваги, дівчинка відняла руки від вух, поклала їх на коліна й упустила на підлогу зошит. Спочатку, немов скам'янівши від здивування, не сконфужена, а скоріше трохи перелякана, вона продовжувала сидіти, але потім підвелася, щоб подивитися, чи немає за нею якого-небудь дивовижного предмета або смішної фігури, що викликали таку гучну веселість.
9