— Ви, мила Ніно, певно, маєте деяке уявлення про історію Чехії?
— На жаль, ні! — відповіла Консуело. — Мій учитель, мабуть, писав вам, що я не здобула ніякої освіти. Єдине, що я трохи знаю, це історію музики; що ж стосується історії Чехії, то вона так само мало відома мені, як і історія всіх інших країн світу.
— У такому разі, — сказала Амалія, — стисло повідомлю те, що вам необхідно знати, аби зрозуміти мою розповідь. Триста з лишком років[104] тому пригноблений і забитий народ, серед якого ви тепер опинилися, був великим народом, сміливим, непереможним, героїчним. Ним, щоправда, і тоді правили іноземці, а насильно нав'язана релігія була йому незрозуміла. Незліченні ченці придушували його; розпусний, жорстокий король знущався з його гідності, топтав його почуття. Але прихована злість і глибока ненависть кипіли, наростаючи, у цьому народі, поки нарешті вибухнула гроза: іноземних правителів було вигнано, релігію реформовано, монастирі розграбовано й знищено, п'яницю Вінцеслава[105] скинуто із престолу й ув'язнено. Сигналом до повстання була страта Яна Гуса й Ієроніма Празького[106] — двох мужніх чеських учених, які прагнули дослідити й пояснити таємницю католицизму. Їх було викликано на церковний собор[107], їм обіцяно було цілковиту безпеку й свободу слова, а потім їх засудили й спалили на багатті. Це зрадництво й мерзенність так обурили народне почуття честі, що в Чехії й у більшій частині Німеччини зараз же спалахнула війна, що тривала довгі роки. Ця кривава війна відома під назвою гуситської. Незліченні й жахливі злочини було вчинено з обох боків. Звичаї були жорстокі й безжальні в той час по всій землі, а політичні розбрати й релігійний фанатизм робили їх іще більш лютими. Чехія була для Європи уособленням жаху. Не буду хвилювати вас описом тих страшних сцен, які тут відбувалися: ви й без того пригнічені виглядом цієї дикої країни. З одного боку — нескінченні вбивства, пожежі, епідемії, багаття, на яких живцем спалювали людей, зруйновані й осквернені храми, повішені або кинуті в киплячу смолу священики й ченці. З іншого боку — перетворені на руїни міста, спустошені краї, зрада, неправда, звірства, тисячі гуситів, кинутих у рудники, цілі яри, до країв наповнені їхніми трупами, земля, всипана їхніми кістками й кістками їхніх ворогів. Лютих гуситів довго ще не вдавалося здолати, з почуттям жаху ми й тепер вимовляємо їхні імена. А тим часом їхній патріотизм, їхня непохитна твердість, їхні легендарні подвиги мимоволі пробуджують у глибині душі чуття гордості й захоплення, і молодим умам, подібним до мого, часом буває важко приховати ці почуття.
— А навіщо їх приховувати? — наївно запитала Консуело.
— Та тому, що після тривалої, впертої боротьби Чехія знову підпала під ярмо рабства, тому, Ніно дорога, що Чехії більше не існує… Наші володарі прекрасно розуміли, що воля релігії в нашій країні — це і її політична свобода. От чому вони задушили й ту й іншу.
— До чого я неосвічена! — вигукнула Консуело. — Ніколи про щось подібне до того не чула й навіть не підозрювала, що люди бували такі нещасні й такі злі.
— Через сто років після Яна Гуса, — вела далі Амалія, — новий учений, новий фанатик — бідний чернець на ім'я Мартін Лютер — знову розбудив у народі дух національної гордості, вселив Чехії й усім незалежним провінціям Німеччини ненависть до чужоземного ярма й закликав народ повстати проти пап. Наймогутніші королі залишалися католиками не стільки з любові до цієї релігії, скільки з жадоби необмеженої влади. Австрія з'єдналася з нами, щоб розчавити нас, і ось нова війна, названа Тридцятилітньою, розтрощила, знищила нашу націю. Із самого початку цієї війни Чехія стала здобиччю сильнішого супротивника; Австрія поводилася з нами, як з переможеними: вона відняла в нас нашу віру, нашу волю, нашу мову й навіть саме наше ім'я. Батьки наші мужньо чинили опір, але ярмо імператора все більше й більше душило нас. Ось уже сто двадцять років, як наше дворянство, розорене, знесилене поборами, битвами й катуваннями, було змушене або втікати з батьківщини, або змінити свою національність, відмовившись од свого походження, змінивши свої прізвища на німецькі (запам'ятайте це), відрікшись од своєї віри. Книги наші було спалено, школи зруйновано, — словом, нас перетворили на австрійців. Ми тепер усього лише провінція імперії. У слов'янській землі чути німецьку говірку, — цим усе сказано.
— Ви й тепер страждаєте від цього рабства й соромитеся його? Я це розумію й уже ненавиджу Австрію всім серцем!
— Тихіше! Тихіше! — скрикнула юна баронеса. — Говорити це вголос небезпечно під похмурим небом Чехії. У цьому замку тільки в однієї людини вистачає хоробрості й божевілля вимовити те, що ви зараз сказали, моя дорога Ніно! І людина ця — мій кузен Альберт.
104
105
106
107