Ці достойні люди завжди з незвичайною щедрістю роздавали милостиню, роблячи це без найменшого чванства й марнославства. Так от, мій кузен вважав, що їхнє життя суперечить духу Євангелія. Він, бачте, хотів би, щоб вони, за прикладом перших християн, продавши все й роздавши гроші незаможним, стали самі жебраками. Якщо він із любові й поваги до них не говорив цього прямо, то й не приховував своїх поглядів, з гіркотою оплакуючи долю нещасних, які вічно надриваються за роботою, вічно страждають, у той час як багатії б'ють байдики й розкошують. Усі свої гроші він зараз же роздавав жебракам, вважаючи, що це крапля в морі, й одразу починав просити ще більші суми, відмовляти в яких йому не наважувалися, тож гроші текли з його рук як вода. Він стільки роздав, що в усій окрузі ви вже не зустрінете жодного бідняка; але я мушу сказати, що нам від цього не легше: вимоги дрібноти цієї зростають у міру того, як вони задовольняються; і наші добрі селяни, раніше такі лагідні й смиренні, тепер, завдяки щедротам і солодким словам молодого пана, дуже високо піднесли голову. Якби не було над ними імператорської влади, що, з одного боку, тисне нас, а з іншого боку — все-таки оберігає, я гадаю, що наші маєтки й наші замки вже двадцять разів були б розграбовані й розгромлені зграями селян із сусідніх округів. Вони голодують унаслідок війни, але завдяки невичерпному співчуттю Альберта (його доброта відома на тридцять миль навколо) сіли нам на шию, особливо від часу всіх цих перипетій із престолонаслідуванням імператора Карла.[109]
Коли граф Християн, бажаючи напоумити сина, бувало, говорив йому, що віддати все в один день — значить позбавити себе можливості давати завтра, той відповідав: «Батьку мій любий, хіба немає в нас даху, що переживе всіх нас, тоді як над головами тисяч нещасних лише холодне й суворе небо? Хіба в кожного з нас не більше одягу, ніж потрібно, щоб одягти цілу родину в лахмітті? А хіба щодня не бачу я за нашим столом такої кількості різних страв і чудесних угорських вин, якої вистачило б, аби нагодувати й підтримати всіх цих нещасних жебраків, виснажених нестатком і втомою? Чи сміємо ми відмовляти в чому-небудь, коли в нас у всьому надмір? Чи маємо ми право користуватися навіть необхідним, якщо в інших і того немає? Хіба заповіти Христа тепер змінилися?»
Що могли відповісти на ці прекрасні слова й граф, і каноніса, і капелан, самі ж виховали цього юнака в таких суворих і високих принципах релігії? І вони бентежилися, бачачи, що вихованець їхній усе розуміє буквально, не бажаючи йти ні на які компроміси, що їх вимагає час (на яких, я гадаю, і ґрунтується всякий суспільний устрій).
Іще гірше бувало, коли питання стосувалося політики: Альберт уважав потворними людські закони, що дають право володарям посилати на забій мільйони людей, розоряти цілі величезні країни заради задоволення свого честолюбства та марнославства. Ця його політична нетерпимість ставала небезпечною, й родичі не зважувалися везти його ні до Відня, ні до Праги, ні взагалі до великих міст, побоюючись, як би його фанатичні промови не зашкодили їм. Не менш турбували їх і релігійні переконання Альберта. При такій екзальтованій набожності його цілком могли прийняти за єретика, що заслуговує багаття або шибениці. Він ненавидів пап, цих апостолів Христа, що ополчились у союзі з королями на спокій і благо народу. Він гудив розкіш єпископів, світський дух священиків і честолюбство всіх духовних осіб. Він цілими годинами викладав бідному капеланові те, що в сиву давнину вже говорили у своїх проповідях Ян Гус і Мартін Лютер. Альберт проводив цілі години, розпростершись на підлозі каплиці, поринулий у найглибші релігійні міркування, охоплений священним екстазом. Він дотримувався постів і віддавався помірності набагато суворіше, ніж того вимагала церква. Подейкували навіть, що він носить волосяницю, і знадобилася вся влада батька й вся ніжність тітоньки, щоб змусити його відмовитися від цих катувань, які, звичайно, чимало сприяли його екзальтації.
Коли його добрі й розумні родичі побачили, що він здатний за кілька років розтратити весь свій статок, а до того ж іще, як противник католицької церкви й уряду, ризикує потрапити до в'язниці, вони зі смутком у душі вирішили відправити його подорожувати. Вони сподівалися, що, стрічаючись із різними людьми, знайомлячись у різних країнах з їхніми основними державними законами, майже однаковими в усьому цивілізованому світі, він звикне жити серед людей, і жити так, як живуть вони. І ось його доручили гувернерові, хитрому єзуїтові, світському й дуже розумному чоловікові, що зрозумів із півслова свою роль і взявся виконати те, чого не зважувалися йому висловити прямо. Відверто кажучи, було потрібно звабити й притупити цю непримиренну душу, зробити її придатною для суспільного ярма, вливаючи в неї по краплі необхідну для цього солодку отруту — марнославство, честолюбство, байдуже-спокійне ставлення до релігії, політики й моралі. Не суптеся так, мила Порпоріно! Мій поважний дядько — проста й добра людина. З юних літ він дивився на все так, як йому це було прищеплено, і вмів протягом усього життя без святенництва й зайвих роздумів примиряти терпимість і релігію, обов'язок християнина — з обов'язком можновладного вельможі. У нашім суспільстві й у наше століття, коли на мільйон таких людей, як усі ми, зустрічається один такий, як Альберт, мудрий той, хто йде разом зі століттям і разом із суспільством; а хто прагне повернутися на дві тисячі років назад, той безумець: нікого не переконавши, він тільки обурює людей свого кола.
109