«Якщо сказане мною вам неприємно, тітонько, я зараз наведу факт, що змиє всяке ганебне обвинувачення з пам'яті нашого предка Вітольда, останнього із Рудольштадтів. Це, мені здається, дуже цікавить мою кузину, — зазначив він, бачачи, як я витріщила на нього очі, вражена тим, що він, усупереч своїй звичайній мовчазності й філософському напряму думок, раптом пустився в таку суперечку. — Хай буде вам відомо, Амаліє, що нашому прадідові Братиславу ледь виповнилося чотири роки, коли його мати, Ульріка Рудольштадт, визнала за потрібне затаврувати його ганьбою, — віднявши в нього його справжнє ім'я, ім'я його батьків — Подебрад, і давши йому натомість те саксонське ім'я, що ми тепер носимо разом з вами: ви — не червоніючи, а я — не пишаючись ним».
«На мою думку, принаймні даремно згадувати про речі, настільки далекі від нашої епохи», — мовив граф Християн, якому, видно, було не по собі.
«Мені здається, що тітонька заглянула в ще більш далеке минуле, розповідаючи нам про великі заслуги Рудольштадтів, і я не розумію, що поганого в тім, якщо хто-небудь із нас, випадково згадавши, що він чех, а не саксонець за походженням, що його звати Подебрад, а не Рудольштадт, почне розповідати про події, які сталися всього яких-небудь сто двадцять років тому».
«Я знав, — утрутився абат, який слухав Альберта з великою цікавістю, — що ваш іменитий рід у минулому був споріднений з королівським родом Георгія Подебрада, але не підозрював, що ви прямі його нащадки, які мають право мати його ім'я».
«Це тому, — відповів Альберт, — що тітонька, яка так добре розбирається в генеалогії, визнала за потрібне вилучити із своєї пам'яті те стародавнє й благородне древо, від якого походимо ми. Але те генеалогічне древо, на яке кривавими літерами занесено нашу славну й похмуру історію, ще височіє на сусідній горі».
Позаяк, говорячи це, Альберт пожвавлювався все більше й більше, а лице дядька робилось усе похмурішим, абат, хоча в ньому й була зачеплена цікавість, спробував було перемінити розмову. Але моя цікавість була занадто сильною.
«Що ви хочете сказати цим, Альберте? — вигукнула я, підходячи до нього.
«Я хочу сказати те, що кожний із роду Подебрадів мусив би знати, — відповів він. — Я хочу сказати, що на старому дубі скелі Жаху, на який ви щодня дивитеся зі свого вікна, Амаліє, і під покров якого я раджу вам ніколи не сідати, не сотворивши молитви, триста років тому висіли плоди важчі за ті висохлі жолуді, які тепер майже не ростуть на ньому».
«Це жахлива історія, — промимрив переляканий капелан, — не розумію, хто міг про це розповісти графові Альбертові».
«Місцева легенда, а можливо, щось іще більш достовірне, — відповів Альберт. — Хоч як спалюй сімейні архіви й історичні документи, пане капелане, хоч як виховуй дітей у невіданні минувшини, хоч як змушуй мовчати простодушних людей за допомогою софізмів, а слабких — за допомогою погроз, — ні страх перед деспотизмом, ні боязнь пекла не можуть заглушити тисячі голосів минулого[112], вони несуться звідусіль. Ні! Ні! Вони занадто гучні, ці жахливі голоси, щоб слова священика могли змусити їх замовкнути. Коли ми спимо, вони говорять нашим душам устами примар, які підводяться з могил, аби попередити нас; ми чуємо ці голоси серед шуму природи; вони, як колись голоси богів у священних гаях, виходять навіть із стовбурів дерев, аби розповісти нам про злочини, про нещастя й подвиги наших батьків…»
«Навіщо, мій бідолашний хлопчику, ти мучиш себе такими сумними думками й фатальними спогадами?» — мовила каноніса.
«Це ваша генеалогія, тітонько, це подорож, яку ви щойно здійснили в минулі століття, — це вони розбудили в мені спогад про п'ятнадцять ченців, власноручно повішених на гілках дуба одним із моїх предків… Так, моїм предком, найбільшим, найстрашнішим, найзавзятішим, — тим, кого називали «Грізний сліпець»[113], — непереможним Яном Жижкою, поборником чаші[114]!»
Гучне, ненависне ім'я глави таборитів[115] — сектантів, які під час Гуситських воєн перевершували своєю енергією, хоробрістю й жорстокістю всіх інших реформатів, — уразило, мов удар грому, обох священиків. Капелан навіть перехрестивсь, а тітонька, що сиділа поруч із Альбертом, мимоволі відсунулася від нього.
«Боже милостивий! — скрикнула вона. — Та про що й про кого говорить цей хлопчик? Не слухайте його, пане абате! Ні, ніколи, ніколи наша родина не мала нічого спільного з тим окаянним, чиє мерзенне ім'я він щойно вимовив».
«Говоріть за себе, тітонько, — рішуче заперечив Альберт. — Ви — Рудольштадт у душі, хоча в дійсності походите від Подебрадів. Але в моїх жилах тече на кілька крапель більше чеської крові й на кілька крапель менше крові іноземної. У родовідному древі моєї матері не було ні саксонців, ні баварців, ні пруссаків: вона була чистої слов'янської раси. Ви, тітонько, очевидно, не цікавитеся шляхетним походженням, на яке не можете претендувати, а я, дорожачи своїм особистим славним походженням, можу повідомити вам, якщо ви не знаєте, і нагадати вам, якщо ви забули, що в Яна Жижки була дочка, що вийшла заміж за графа Прахаліца, і що мати моя, сама Прахаліц, — нащадок по прямій жіночій лінії Яна Жижки так точно, як ви, тітонько, — нащадок Рудольштадтів».
112
113
114
115