«Це марення, це омана, Альберте…»
«Ні, дорога тітонько, це вам може підтвердити пан капелан, людина правдива, богобоязка; у нього в руках були дворянські грамоти, що засвідчують це».
«У мене?» — скрикнув капелан, блідий як мрець.
«Ви можете в цьому зізнатися, не червоніючи перед паном абатом, — з гіркою іронією відповів Альберт. — Ви тільки виконали свій обов'язок католицького священика й австрійського підданого, коли спалили ці документи наступного дня після смерті моєї матері».
«Моя совість повеліла мені тоді спалити їх, але свідком цього був лише Господь, — мовив капелан, іще дужче бліднучи. — Графе Альберте, скажіть, хто міг вам це відкрити?»
«Я вже сказав вам, пане капелане: голос, що говорить гучніше, ніж голос священика».
«Що це за голос, Альберте?» — запитала я, сильно зацікавлена.
«Голос, що говорить під час сну», — відповів Альберт.
«Але це нічого не пояснює, сину мій», — сказав граф Християн задумливо й сумно.
«Голос крові, батьку мій!» — відповів Альберт тоном, що змусив усіх нас здригнутися.
«О боже мій! — скрикнув дядько, молитовно склавши руки. — Знову ті ж сни, знову та ж гра хворої уяви, які колись так терзали його бідну матір. — І, нахилившись до тітоньки, він тихо додав: — Мабуть, під час своєї хвороби вона про все це говорила при дитині, і, мабуть, її слова відбилися в його дитячому мозку».
«Це неможливо, братику, — відповіла каноніса, — Альбертові не було й трьох років, коли він утратив матір».
«Найімовірніше, — упівголоса заговорив капелан, — що в будинку могло зберегтися що-небудь із тих проклятих єретичних писань, сповнених неправди й безбожництва, які вона зберігала з огляду на сімейні традиції. Проте перед смертю в неї вистачило моральних сил пожертвувати ними».
«Ні, від них нічого не збереглося, — мовив Альберт, який не пропустив жодного слова, сказаного капеланом, незважаючи на те, що той говорив дуже тихо, а молодий граф, що збуджено походжав по великій вітальні, у цей час був на іншому її кінці. — Ви самі прекрасно знаєте, пане капелане, що знищили все й що наступного дня після її кончини все обшукали й перерили в її кімнаті».
«Звідки ти все це взяв, Альберте? — суворо запитав граф Християн. — Який віроломний або безрозсудний служник здумав збентежити твій юний розум, розповівши, безсумнівно, в перебільшеному вигляді, про ці сімейні події?»
«Жоден зі служників мені цього не говорив, батьку, присягаюся моєю вірою й совістю».
«Виходить, це справа рук ворога роду людського», — промимрив із жахом капелан.
«Мабуть, більш правдоподібно й більш по-християнському, — вставив абат, — припустити, що граф Альберт обдарований винятковою пам'яттю й що події, які зазвичай проходять для дітей безслідно, відбилися в його мозку. Переконавшись у рідкісному розумі графа, я можу легко припустити, що він розвився надзвичайно рано, а пам'ять його воістину надзвичайна».
«Пам'ять моя вам здається такою надзвичайною лише тому, що ви самі зовсім позбавлені її, — заперечив сухо Альберт. — Наприклад, ви не пам'ятаєте, що ви робили тисяча шістсот дев'ятнадцятого року, після того як мужній, вірний протестант Вітольд Подебрад (ваш дід, дорога тітонько), останній предок, який носив наше ім'я, почервонив своєю кров'ю скелю Жаху. Закладаюся, пане абате, що ви забули про ваше поводження за цих обставин».
«Зізнаюся, зовсім забув», — відповів абат з глузливою посмішкою, що було не дуже чемно в ту хвилину, коли нам усім стало ясно, що Альберт марить.
«У такому разі, я вам нагадаю, — сказав Альберт, нітрохи не бентежачись. — Ви почали з того, що поспішили дати пораду імператорським солдатам, які щойно прикінчили Вітольда Подебрада, втікати або сховатися, тому що ви знали, що пльзеньські робітники, котрі мали мужність визнавати себе протестантами й обожнювали Вітольда, вже йшли помститися за смерть свого вождя, готуючись розтерзати на шмаття його вбивць. Потім ви вирушили до моєї прабабки Ульріки, тремтячої й заляканої вдови Вітольда, і запропонували їй прощення імператора Фердинанда Другого[116], збереження її маєтків, титулів, свободи, життя її дітей — за умови, якщо вона слухатиме ваших порад і платитиме за ваші послуги золотом. Вона погодилася на це: материнська любов штовхнула її на такий легкодухий учинок. Вона не вшанувала мученицької кончини свого шляхетного чоловіка. Вона народилася католичкою й відреклася від своєї віри тільки з любові до чоловіка. Вона не знайшла в собі сили піти на злидні, вигнання, гоніння заради того, щоб зберегти дітям віру, яку їхній батько щойно засвідчив своєю кров'ю, і зберегти їм те ім'я, яке він прославив більше за всіх своїх предків — гуситів, калекстинів[117], таборитів, сиріт[118], союзних братів[119] і лютеран». (Усе це, мила Порпоріно, назви єретичних сект, що існували в часи Яна Гуса й Мартіна Лютера; до них, очевидно, належала й та гілка роду Подебрадів, од якої походимо ми.)
116
117
118
119