Розмову їхню перебив барон Фрідріх, який, розхрабрившись, підійшов до синьйори Порпоріни з великим проханням. Іще більш незграбний у дамському товаристві, ніж старший брат (це, мабуть, було в них у роду, а тому не дивно, що ця риса дійшла до останньої межі в графа Альберта), барон скоромовкою промимрив якусь промову, пересипаючи її безліччю вибачень, які Амалія постаралася перекласти й пояснити Консуело.
— Мій батько запитує, — сказала Амалія, — чи почуваєтеся ви спроможною після такої стомлюючої подорожі взятися за музику й чи не зловживемо ми вашою добротою, якщо попросимо прослухати мій спів і висловити свою думку про постановку мого голосу.
— Із задоволенням, — відповіла Консуело, швидко підходячи до клавесина й відкриваючи його.
— Ось побачите, — прошепотіла їй Амалія, встановлюючи ноти на пюпітр, — Альберт зараз же втече, хоч хай які прекрасні ваші очі й мої.
Дійсно, не встигла Амалія взяти кілька нот, як Альберт підвівся і вийшов з кімнати навшпиньках, очевидно сподіваючись бути непоміченим.
— Уже й те добре, — так само тихо сказала Амалія, продовжуючи награвати на клавесині й перескакуючи через кілька тактів, — що він зі злості не ляснув дверима, як зазвичай робить, коли я починаю співати. Сьогодні він надзвичайно люб'язний, можна сказати — навіть милий.
Капелан одразу підійшов до клавесина, сподіваючись приховати цим зникнення Альберта, і зробив вигляд, начебто поглинений співом. Інші члени родини, сівши півколом на відстані, шанобливо очікували вироку, що його Консуело мала винести своїй учениці.
Амалія хоробро вибрала арію з «Ахілла на Скіросі»[120] Перґолезе й проспівала її від початку до кінця свіжим, різким голосом, дуже впевнено, але з таким потішним німецьким акцентом, що Консуело, яка ніколи нічого подібного не чула, робила неймовірні зусилля, щоб не розсміятися. Їй досить було прослухати кілька тактів, аби переконатися, що юна баронеса не має ані найменшого поняття про справжню музику. Голос у неї був гнучкий, можливо, навіть вона колись брала уроки в гарного вчителя, але сама була занадто легковажна, щоб засвоїти що-небудь ґрунтовно. З тієї ж причини, переоцінюючи свої сили, вона бралась із чисто німецькою холоднокровністю за виконання найсміливіших і найважчих пасажів. Анітрошки не бентежачись, вона спотворювала їх і, розраховуючи загладити свої промахи, форсувала інтонацію, заглушала акомпанементом, відновлювала порушений ритм, додаючи нові такти замість пропущених, змінюючи всім цим характер музики настільки, що Консуело, якби не мала нот перед очима, мабуть, зовсім не впізнала б речі, що виконувалась.
Тим часом граф Християн, який прекрасно розумівся на музиці, але уявляв, судячи по собі, що племінниця страшенно збентежена, час від часу повторював, аби підбадьорити її:
— Добре, Амаліє, добре! Відмінна музика, справді ж, відмінна!
Каноніса, яка мало розуміла в співі, заклопотано дивилася на Консуело, намагаючись угадати її думку з виразу очей, а барон, який не визнавав ніякої іншої музики, крім звуку мисливського рога, вважав, що дочка його співає занадто добре, щоб він міг оцінити всю принадність її співу, і довірливо чекав схвалення судді. Лише капелан був у захваті від цих рулад: ніколи до приїзду Амалії йому не доводилось їх чути, і він, блаженно посміхаючись, погойдував у такт своєю величезною головою.
Консуело відмінно зрозуміла, що сказати чисту правду значило б завдати удару всьому сімейству. Вона вирішила віч-на-віч пояснити своїй учениці, що саме їй варто забути, перш ніж почати з нею займатись, а поки обмежилася лише тим, що похвалила її голос, розпитала про заняття й схвалила вибір пройдених нею речей, змовчавши при цьому, що проходилися вони зовсім не так, як належить.
Усі розійшлися дуже задоволені цим випробуванням, жорстоким лише для Консуело. Вона відчула потребу замкнутись у своїй кімнаті й, перечитуючи ноти музичного твору, щойно перекрученого в її присутності, подумки проспівала його, щоб стерти у своєму мозку неприємне враження.
Розділ 30
Коли надвечір усі знову зібралися разом, Консуело відчула себе більш невимушено із цими людьми, з якими вже встигла трохи освоїтись, і почала відповідати менш стримано й стисло на запитання, які ті, зі свого боку, вже сміливіше задавали їй, цікавлячись її країною, її мистецтвом і її подорожами. Вона ретельно уникала говорити про себе — це було вирішено нею заздалегідь — і, розповідаючи про середовище, в якому їй доводилося жити, змовчувала про ту роль, яку сама в ньому відігравала. Марно намагалася цікава Амалія змусити її більше розповісти про себе, — Консуело не попалася на цю вудочку й нічим не видала свого інкогніто, яке вирішила зберегти будь-що-будь. Важко було сказати, чому ця таємничість так приваблювала її. Для цього було багато причин: почати з того, що вона клятвено обіцяла Порпорі всіляко ховатися й стушовуватися, щоб Андзолето, почавши її розшукувати, не міг натрапити на її слід, — зовсім зайва обережність, тому що Андзолето після кількох слабких спроб знайти її швидко облишив цей намір, цілком поглинений своїми дебютами та своїм успіхом у Венеції.
120