— То ви сотворили й небеса?
— Звичайно, і пекло також, — посміхнувся Меліхрон. — Ви б тільки бачили їхні обличчя, коли я воскрешав їх там або там! Навіть найвідданіші ніколи не вірили насправді в потойбічне життя!
— Мабуть, вас це тішило, — проказав Кармоді.
— Деякий час так, — погодився Меліхрон. — Та згодом наскучило. Безперечно, я марнославний, як і будь-який інший Бог, але ті нескінченні молебні хоч кого виведуть з себе. Чому це, Бога ради, мають хвалити Бога лише за виконання ним своїх Божих обов’язків? З таким же успіхом можна співати осанну мурашці за її буденну мурашину працю. Такий стан речей мене не задовільняв. До того ж я хотів пізнати себе сам, а не через поштиві очі моїх сотворінь.
— І що ж вам спало на думку?
— Я скасував усіх. Покінчив з життям на моїй планеті, живим чи будь-яким іншим, а заразом я скасував потойбічне життя. Чесно кажучи, мені хотілося поміркувати на самоті.
— Ого! — не стримався вражений Кармоді.
— Зрештою, я нікого і ніщо не знищував, — поспішно запевнив Меліхрон. — Я просто знову з’єднав у собі частки самого себе. — Меліхрон несподівано усміхнувся. — У мене було багато людців з безумними очима, які завжди торочили про злиття зі мною. Ну от вони і злилися, це вже безперечно.
— Може, їм сподобалося, — висловив припущення Кармоді.
— А як їм про це дізнатися? Єдність зі мною — це Я, і вона неодмінно веде до втрати свідомості, яка реєструє цю єдність. Злиття — те саме, що й смерть, хоч і звучить набагато краще.
— Надзвичайно цікаво, — видихнув вражений Кармоді. — Та ви, здається, хотіли обговорити зі мною якусь проблему?
— Достеменно так! Якраз я наближався до неї. Бачите, я, немов дитина, що занедбує ляльки, вже не бавився своїми народами, і потім я засів — метафорично, звичайно, — за роздуми. Єдиною темою моїх роздумів, звісно, був я сам. А справжньою проблемою було те, що ж мені далі робити? Невже я можу бути тільки Богом? Божий промисел я випробував — ніякого просвітку на майбутнє. Робота для вузьколобого маніяка. Мені потрібно щось інше, вагоміше, щоб краще передавало моє справжнє я. Тут я переконаний! І ось проблема, яку я ставлю перед вами: що мені робити з самим собою?
— Та-ак, — протяг Кармоді. — Так, так. Ось у чому річ! — Він відкашлявся і глибокодумно почесав носа. — Над такою проблемою слід добряче поміркувати.
— Для мене час не має значення, — заспокоїв його Меліхрон. — В запасі у мене вічність. От у вас її, на жаль, — немає.
— Немає? Скільки у мене часу?
— Хвилин десять по-вашому. А потім з вами може статися щось не дуже для вас приємне.
— Що саме? І що мені робити?
— Гаразд, відвертість за відвертість, — уник прямої відповіді Меліхрон. — Спочатку ви відповідаєте на моє запитання, а потім я на ваше.
— Але ж у мене тільки десять хвилин…
— Брак часу допоможе вам зосередитись, — сказав Меліхрон. — До того ж планета моя, і ми дотримуватимемось моїх законів. Запевняю, що на вашій планеті я шанував би ваші закони. Розумно, ні?
— Мабуть, так, — знічено погодився Кармоді.
— Дев’ять хвилин, — нагадав Меліхрон.
Як пояснити Богові, що йому робити? До того ж коли ви, як і Кармоді, атеїст? Як відшукати протягом дев’яти хвилин вагомі аргументи, коли ви знаєте, що богослови й філософи бились над цим століттями?
— Вісім хвилин, — повідомив Меліхрон.
Кармоді розкрив рота і почав говорити.
РОЗДІЛ 8
— На мою думку, — розпочав Кармоді, — вирішення вашої… вашої проблеми… е-е… можливе.
— Так? — не терпілося Меліхронові.
Що казати далі, Кармоді не знав. Він відчайдушне сподівався, що сам акт мовлення народить думку, оскільки слова навантажені якимсь змістом, а у реченнях змісту більше, ніж у словах.
— Вам належить, — вів далі Кармоді, — відшукати в собі внутрішнє призначення… що мало б… значення для зовнішнього світу. Але, може, це неможлива передумова, бо ви самі — світ і не маєте змоги стати зовні самого себе.
— Зможу, коли захочу, — насупившись, кинув Меліхрон. — Я можу послатися на будь-яку чортівню, бо я тут Вседержитель. Богові, знаєте, не конче бути соліпсистом.