Всі схилили голови, бо Тоталізаторний Комп’ютер говорив про святе. Кармоді-суперник змахнув сльозу і сказав:
— Не смію заперечувати, хоч і не погоджуюся. Право помилятися — головний принцип Космосу. Машина вчинила високоморально.
— Дякую, — скромно сказав Комп’ютер. — Радий прислужитися.
— Та всі інші, — вів далі чужий Кармоді, — просто дурня клеїли.
— Це наш непорушний привілей, — нагадав йому Кур’єр. — Недбалість при виконанні обов’язків — наш спосіб побожно помилятися. Спосіб скромний, та на зневагу все ж не заслуговує.
— Будьте ласкаві звільнити мене від своєї медоточивої побожності, — огризнувся галактичний Кармод, а відтак звернувся до земного Кармоді: — Ти ж чув нашу розмову і, мабуть, своїм примітивним розумом хоч трохи доглупав, про що тут ішлося?
— Так, я зрозумів, — коротко відповів Кармоді.
— Тоді ти знаєш, що Виграш мій і належить мені по праву. Тому я змушений звернутися до тебе з проханням віддати його мені.
Кармоді так було й учинив. Йому вся ця пригода вже набридла і не дуже й кортіло відстоювати Виграш. Хотілося додому, хотілося сісти, обміркувати все, що сталося, годинку подрімати, випити кави й запалити сигарету.
Звичайно, приємно й Виграш отримати, та, здається, від нього більше мороки, ніж утіхи. І Кармоді вже було намірився віддати коробку, як почув приглушений шепіт:
— Не роби цього!
Кармоді швидко озирнувся і зрозумів, що голос іде з яскраво обгорнутого пакунка. Промовляв сам Виграш.
— Так давай же, — не терпілося Кармодові. — Не тягни. У мене невідкладні справи.
— Під три чорти його! — порадив Виграш Кармоді. — Я — твій Виграш. Немає рації мене віддавати.
Тепер усе оберталося інакше. Та все ж Кармоді був ладен віддати Виграш, бо не хотів на свою голову клопоту, та ще й на чужій території. Рука вже було подалася вперед, коли це озвався Кармод:
— Віддавай негайно, слимаку безликий! Хутко, та ще й посміхайся догідливо своєю рудиментарною пикою, бо надовго затямиш, коли я за тебе візьмуся!
— Йди під три чорти! — гарикнув Кармоді, підсвідомо переймаючи стиль Виграша.
Кармод одразу ж зметикував, що заліз куди не слід. Він дозволив собі розкіш гніватись і насміхатися — дорогі емоції, яким він, як правило, давав волю тільки наодинці у своїй звуконепроникній печері. Потішив душу, та втратив шанс на втіху. Тепер він силкувався виправити ситуацію.
— Будь ласка, вибачте, якщо я образив вас, — звернувся він до Кармоді. — Моя цивілізація схильна до самовиразу, що подеколи набуває деструктивних форм Ви ж не винні в тім, що ви нижча життєва форма. Я й на думці не мав вас ображати…
— Я не ображаюся, — великодушно вибачив Кармоді.
— Тобто віддасте мені Виграш?
— Ні, не віддам.
— Одначе, сер, він припав мені, я виграв, справедливість вимагає…
— Виграш не ваш, — оголосив Кармоді. — Моє ім’я вибрав авторитетний фахівець, а саме Тоталізаторний Комп’ютер. Повноважний Кур’єр повідомив мене, а відповідальний Чиновник, офіційна особа, видав мені Виграш. Отже, офіційні розпорядники, а також і сам Виграш уважають мене законним реципієнтом.
— Вмієш, дит-тинко, заливати! — похвалив Виграш.
— Але ж, любий сер! Ви ж чули самі, що Комп’ютер визнав свою помилку! І за вашою власною логікою…
— Цю обставину слід розглядати інакше, — не дав докінчити Кармоді. — Комп’ютер не визнав свою помилку актом недбальства чи недогляду. Він засвідчив, що помилився зумисне, пройнявшись належною святобливістю. Помилка, як він сам казав, передбачена, ретельно спланована й старанно обрахована з побожних міркувань, гідних усякої шани.
— Та він сперечається, як боркіст, — ні до кого не звертаючись, констатував Кармод. — Якби не знаття, то можна було б подумати, що це голос розуму, а не огидне й сліпе наслідування штампів. Та я все ж розтрощу його пискляві викрутні громовим ударом неспростовної логіки!
Кармод повернувся до Кармоді й проказав:
— Зважте, що машина помилилась умисне, а ви на цьому грунтуєте свої аргументи. Те, що ви отримали Виграш, — уже помилка. А залишивши його собі, ви подвоїте помилку. А подвійна побожність, як відомо, — вже злочин.