Життя моє було повне труднощів і турбот, але є спогади, що викликають у мене почуття вдячності за те, що я жив. Один з них — це спогад про те, що я бачив, як світить місяць на Землі Кукуанів.
Ці думки були перервані нашим чемним другом Інфадусом.
— Якщо мої повелителі відпочили, — сказав він, — ми можемо йти далі. В Луу для повелителів уже приготоване житло. Місяць світить яскраво й освітлюватиме нам дорогу.
Ми одразу ж дали свою згоду й негайно вирушили в дорогу. Через годину ми вже підійшли до Луу, розміри якого нам здалися безконечними. Оточений тисячами сторожових вогнищ, він здавався оперезаним вогненним кільцем. Невдовзі ми підійшли до рову, через який був перекинутий підйомний міст, і почули побрязкування зброї і глухий окрик вартового. Інфадус назвав пароль, якого я як слід не второпав; сторожа, пізнавши свого начальника, привітала його, і ми зайшли в місто.
Із півгодини ми йшли головною вулицею повз незліченні ряди плетених із трави хатин, поки Інфадус не зупинився біля невеликої групи будиночків, що оточували маленький двір, висипаний товченим вапняком.
Зайшовши у двір, Інфадус оголосив нам, що ці “жалюгідні помешкання” призначені для нашого житла. Кожному з нас була приготована окрема хатина. Вони були значно ліпші, ніж ті, що ми вже бачили, і в кожній із них містилося зручне ліжко з духмяних трав, накрите вичиненою шкірою; тут же стояли великі глиняні посудини з водою. Вечеря для нас уже була приготована, оскільки не встигли ми вмитися, як кілька красивих молодих жінок із глибоким поклоном подали нам смажене м’ясо і печені маїсові коржики, гарно сервіровані на дерев’яних тарілках.
Ми поїли з великим апетитом і тоді попросили перенести всі ліжка в одну хатину, причому ця міра обачності викликала усмішку на обличчях милих молодих леді. Смертельно втомлені від довгого подорожування, ми кинулися в ліжка й заснули міцним сном.
Коли ми прокинулися, сонце стояло вже високо. Наші прислужниці, позбавлені удаваної скромності, перебували вже в хатині, оскільки їм було наказано допомогти нам одягтися, щоб іти на прийом до короля.
— Одягтися! — бурчав Гуд. — Для того щоб одягти фланелеву сорочку й черевики, не потрібно багато часу. Послухайте, Квотермейн, попросіть їх принести мої штани.
Я виконав його прохання, але мені сказали, що ці священні реліквії уже віднесені до короля і що він жде нас до себе опівдні.
Попросивши наших молодих леді вийти, що, очевидно, їх надзвичайно здивувало й засмутило, ми почали одягатися, намагаючись це зробити якомога ретельніше.
Гуд, звичайно, не витримав і знову поголив праву частину обличчя, намагаючись зробити те ж саме з лівою, на якій пишалася густа поросль щетини, але ми вмовили його в жодному разі її не чіпати. Щодо мене і сера Генрі, ми тільки як слід умилися і причесалися. Золоті кучері сера Генрі надто відросли і спадали до пліч, що надавало йому, як ніколи, схожість із давнім датчанином. Моя ж сива щетина була у крайньому разі на цілий дюйм довша, ніж той півдюйм, який я вважаю максимально допустимою довжиною.
Після того як ми поснідали і викурили люльки, до нас з’явився сам Інфадус і повідомив, що, коли нам буде завгодно, король Твала готовий нас прийняти.
Ми відповіли, що воліли б піти до нього тоді, коли сонце підіб’ється вище, що ми ще надто втомлені після такої довгої дороги, І вигадали ще ряд причин. Так завжди належить робити, коли маєш справу з дикунами: не можна негайно відгукуватися на їхній клич, оскільки вони схильні сприймати ввічливість за страх і раболіпство. Тому, хоча нам хотілося побачити Твалу не менше, ніж йому нас, ми все ж не поспішали і просиділи в себе ще годину, зайнявши цей час тим, що одібрали з нашого убогого запасу речей подарунки для короля і його наближених. До дарів увійшов вінчестер бідолахи Вентфогеля і невелика кількість намиста. Гвинтівку з патронами було вирішено подарувати його величності, а намисто — його дружинам і придворним. Інфадус і Скрагга вже отримали від нас таке ж намисто і були від нього в захопленні, оскільки ніколи в житті не бачили нічого подібного. Нарешті ми заявили, що готові йти на прийом, і вийшли з хатини у супроводі Інфадуса й Амбопи, який ніс наші дари.