Але тут він сам почав гарячкувати, розвиваючи мою думку про Пушкіна і математику. Тільки як він її розвивав! Власне, від моєї думки взагалі нічого не зосталося. Виявляється, що коли б Пушкін добре знав математику, коли б в ліцеї встигав з неї, він писав би краще. І це Максим довів мені, як двічі два! Я й заперечити йому не встиг.
Відверто кажучи, я здорово заздрю таким людям, як Максим. Як він вміє мислити, як у нього здорово одне з одного випливає! У мене так не виходить і, мабуть, ніколи не вийде. Ще тільки середина чверті, а вже сумніву ніякого — Максим буде відмінником. І яким! Зовсім не таким, як Толя Юхимець. Толя Юхимець все вчить і з усіх предметів має лише п'ятірки, але найулюбленішого предмета у нього нема. Він однаково старанно розв'язує алгебраїчні чи геометричні задачі, визубрює дати, робить хімічні досліди, завчає вірші, стрибає в спортзалі через «кобилу» і… Та все він робить старанно і як слід, саме так, як подобається дорослим, але мені чомусь здається, що все це він робить якось без душі. Проте як тут розібратися, я правий чи він?
Я не певен, що він любить літературу так, як люблю її я. Зате я певен, що прочитав різних книжок значно більше, ніж Толя Юхимець. І читав я їх з інтересом, захлинаючись читав! Д він? Він читав тільки те, що передбачено програмою, «зайве» він читати не стане. Я прочитав такі книжки, які йому і не снилися, але він має круглі п'ятірки з літератури, а мені, при всій моїй начитаності, часом та-акого трояка з літератури вліплять! От запитайте мене, в якому році народився Тургенєв? От запитайте, запитайте, і я вам можу й не сказати, бо я забув. Д прочитав я майже все, що написав Тургенєв. А Толя Юхимець прочитав лише «Записки мисливця», «Батьки і діти», ну й… вважайте, все. Словом, все, що передбачалося програмою, і ні на нігтик більше. Зате він добре пам'ятає, в якому році Тургенєв народився, в якому помер, що зобразив, що відобразив, що хотів відобразити, але чомусь не відобразив, що йому вдалося, а що не вдалося. Я цього всього, слово честі, не знаю, бо не запам'ятовую. Хоч дехто вважає, що у мене хороша пам'ять. Я читаю, бо мені подобається читати, а Толя читає, бо це передбачено програмою і тому, що знає — коли не буде читати і не буде пам'ятати, то не матиме п'ятірки. Я люблю говорити, що головне не оцінки, а знання. Але наодинці із самим собою я сам собі мушу зізнатися, що знань у мене не дуже густо. Виходить, я нікчемна, ні на що не придатна людина? { краще в житті буде такому відмінному «середнякові», як Толя Юхимець, ніж мені. Ну, не в тому справа. Я не те хотів сказати. Від кого більше користі буде, від мене чи від Толі? Це мене сильно непокоїть. На що я придатний? Олег Борщов (та не тільки він, майже весь клас, окрім хіба що Іржика та ще кількох) вважає мене інтелектуалом, бо я, мовляв, сам прочитав стільки, скільки весь клас не прочитав. Це, мабуть, так, прочитав я, звичайно, багато, але який з того толк?
Вчора ми балакали з Максимом. Він розповів мені про ту школу, де він вчився раніше, ще до того, як з ним сталося нещастя.
А я згадав, що подібне щось читав у Джека Лондона. Максим зацікавився і почав мене розпитувати, в якому саме оповіданні Джека Лондона описаний цей випадок, такий схожий з тим, що довелося пережити Максимові. А я не пам'ятаю. Така в мене пам'ять дірява. Добре, що з моєї пам'яті не все витрушується, а то взагалі… Добре пам'ятаю, що читав це оповідання, добре пам'ятаю, що написав його Джек Лондон, а от як воно називається і в якому воно томі, вбийте, не пам'ятаю. Ще пам'ятаю слова з цього оповідання, ну, цитату… Не дослівно, звичайно, дослівно я нічого не пам'ятаю. Дуже приблизно навів я її Максимові. Приблизно так: «І тоді вони зрозуміли, що люди, яким випала доля побачити це, не можуть залишитися в живих». Знаєте, що вони побачили? Вони побачили, як яскраве, весняне сонце просвічує крізь синьо-зелену крижину, що стала сторч. Власне, це справді було останнє, що вони побачили, бо наступної миті крижина накрила їх і розчавила.
А діло було так. Кілька шукачів золота на Клондайку зазимували на острівці посеред широкої річки. Навесні, коли лід став крихким, вони поспішили вибратись звідти, перевезти все, що у них було, з острівця на берег, але не встигли… Скресла крига. Спершу крижини обминали їхній острівець і в них ще була надія врятуватися, але потім… Потім сталося те, що я процитував. Справді, побачити таке і зостатися живим не вдасться нікому.
Я не пам'ятаю, в зв'язку з чим розповів це Максимові. Мабуть, я, як завжди, стрибав з одного на інше, забув навіть послатися на Джека Лондона, бо Максим раптом зблід, зціпив зуби і, важко дихаючи, запитав мене:
— Ти звідки знаєш?