— Ну, тепер це так називається…
— А що ти знаєш про свого діда?
Вадик витріщив на мене очі, потім нетерпляче пересмикнув одним плечем, а тоді вже знизав обома:
— Про свого діда я мало що знаю. Бо й пам'ятаю його мало. Він помер, коли я був зовсім малим. Хвороба якась серцева у нього була, от і помер. На фронті він не воював, коли завод евакуювався, він разом із заводом виїхав і там, на Уралі, до самого кінця війни точив стакани снарядні. Знаєш, що таке «стакани»?
— Ну, гільзи?
— От-от. Ото і все, що я знаю про свого діда.
— І в батька ти про нього ніколи не розпитував?
— Ні.
— Невже тобі нецікаво? Адже ж ти збираєшся робити те, що робив твій дід…
— У мого діда орден навіть був, — пригадав раптом Вадик, — і кілька медалей.
— От бачиш, орден був і медалі були, хоч і не воював. А думав ти, що ордени та медалі так собі, ні з того ні з сього, не даються?
— Та вже ж…
— А ким був батько твого діда, прадід твій? Вадик зареготав:
— Ти б мене ще розпитав, ким був дід мого діда!
— А тим часом це не так вже важко розвідати ніж тобі здається з першого разу. Твій батько, мабуть, щось знає про свого діда — батька твого діда, отже, твого прадіда?
— Мабуть, знає…
— Ну от. А твої діти могли б знати вже про своїх прапрадідів з боку матері…
Підійшов Кирило Куличенко і втрутився в розмову:
— Генеалогічне древо вирощуєте? Ну, ну, вирощуйте, вирощуйте.
Вадик назвав себе «збирачем», «колекціонером» дідів і, втративши до мене всякий інтерес, пішов, бо його Олег Борщов покликав у футбола грати. А Кирило Куличенко мене цілком серйозно запитав:
— Василю, а ти не боїшся, що при твоїх розкопках знайдеться щось не дуже цікаве і приємне?
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, раптом виявиться, що якийсь з твоїх прапра-а раптом виявиться «не нашою людиною»? Лихварем якимсь чи корчмарем раптом виявиться? Як, приємно буде?
— А-а, он ти про що! Ні, я цього не боюся. До речі, я свій рід до прапрадіда простежив з обох боків і нічого поганого не знайшов. А коли б знайшов, то що? Значить, доброго в роду кожного з нас більше виявилось, що ми ось такі, а не гірші. Мене тут зовсім інше цікавить. Не генеалогічне дерево, як ти зволив висловитись, а те… Як би це тобі пояснити? Ну, людина не повинна безслідно зникати з лиця землі, щось після неї повинно залишатися…
— Так залишається ж, залишається! Посаджені дерева, збудовані греблі, навіть, коли хочеш, той черепок, що його знайшли археологи, теж після когось залишився. Навіть не після одного, а після кількох: хтось колись робив глиняну миску, хтось з неї їв, хтось взяв та й розбив, до того ж, може, навіть на чиїйсь голові.
І ми ще тоді чимало говорили, і Кирило все звів на жарт, казав, що не можна ж до кожного ґудзика чіпляти ярличок з відповідними координатами, але ж коли вдуматись, то й ґудзика цього теж хтось робив і заслужив своє право на незабутність і вдячність нащадків. Мовляв, хочеш не хочеш, а комусь випаде стати забутим.
А вже пізніше, коли малий Льончик, баби Макарихи онук, знайшов оту вищерблену картушку від компаса з ініціалами полковника Швецова, і після того, як я поїхав у місто і показав її хлопцям, і коли виявилося, що цим компасом користувався старший лейтенант Михась Васинок в останньому своєму бою, я собі подумав: «Невже ж тільки оця вищерблена ебонітова коробочка залишилася від чудової людини?» Коробочка — ось вона, а людина щезла безслідно. Я тут-таки відігнав цю думку. Що значить — тільки коробочка? А бій? А все, що зроблено старшим лейтенантом Михасем Васинком і в тому бою, і ще до того, хіба воно не залишилося?..
Але чи все ми зробили, щоб розшукати сліди старшого лейтенанта Михася Васинка? Полковник Швецов, я знаю, пише зараз у багато різних установ, а Толя Юхимець ледве встигає носити ті листи на пошту, але відповіді поки що невтішні. Тобто ніхто нічого не знає. Є такі слова: «пропав без вісті». От і старший лейтенант Михась Васинок пропав без вісті.
Як тільки зійшов сніг, так я одразу ж і почав порпатися там, де були колись окопи і де Льончикові трапилася оця картушка, але так-таки нічого поки що не знайшов.
Скоро до мене приїдуть в гості всі мої друзі, і Іржик, і навіть вже продумано, як Максимові в цих місцях побувати з його кріселком, а мені так хочеться, щоб я саме напередодні їхнього приїзду щось знайшов. Знаю, що так не буває, а проте хочеться. Ні, такі чудеса, як те, коли компас (точніше — залишки його) через стільки років знову потрапив до рук полковника Швецова, теж трапляються не частіше, ніж раз на сорок років.
Але хто його знає? А що, як старший лейтенант Васинок потрапив у полон і опинився десь на другому краю Європи, а потім втік з полону і приєднався до французьких макі чи до італійських партизанів? Хіба не могло так бути? Дуже навіть могло!