І скажу відверто, коли б того дня бігла не Іржик, мене б на стадіон арканом не затягли б… Хоча ні, брешу. Коли б навіть бігла не Іржик, а якась інша дівчинка з нашого класу чи й з нашої школи, все одно пішов би. І змагання досить серйозні, відбіркові. Переможців зараховують в юнацьку збірну міста. Подія? Подія. А крім того, як би я міг не піти, коли пішли всі наші? І полковник Швецов і Максим. Навіть Васько Сорока прителебенився зі своїх Теренків «поболіти» за Іржика.
Словом, всі наші зібралися на стадіоні, всі при купі. Максим попереду першого ряду в секторі, майже при самій біговій доріжці в своєму кріселку сидить, ми всі, і полковник Іван Іванович Швецов — в першому ряду, коло нього. Боліли — куди-и твоє діло! Кричали, галалакали! Іржик ще й не бігла, а ми за інших з нашої школи, «боліючи», вже горлянки позривали.
У Іржика два забіги. Спершу в естафеті чотири по сто, а вже потім «персональна» її стометрівка. В естафетному забігу Іржик на останній дистанції стояла. Ну, тренерці її видніше, куди кого ставити. І треба сказати, що тренерка Іржикова правильно зробила, там, на останній дистанції Іржика поставивши. Ніби в неї якісь передчуття були. Хоча я особисто ні в які передчуття не вірю. Просто коли все правильно і раціонально зроблено, і хоч щось в процесі роботи спершу не ладиться, а потім все обернеться як слід, тоді всі починають: «А я казав, а я ж говорив, а я ж передбачав!» От хоч би й Толя Юхимець… Але це я вже трохи наперед забігаю. Хоча розповідь моя й так майже на цьому місці скінчиться, бо скільки часу відбирає біг у естафеті чотири по сто? Заледве хвилину. Але недарма для техніки такі поняття, як хвилина чи сантиметр, вже нічого не варті. В техніці — мільйонні частки секунди, мікрони, мілімікрони — ото одиниці виміру! Навіть в житті протягом секунди, ні, брешу, протягом хвилини, може стільки всього статися, що тільки встигай дивуватися. Хоча коли підійти до події об'єктивно і розумно проаналізувати все, у всьому як слід розібратися, то виявиться, що все так і мало статися, все має свій логічний кінець.
А почалось, що Римка Малашевич — вона бігла на третій дистанції — раптом перечепилася, заплуталась у власних ногах і впала. Та так впала, що навіть естафетна паличка вилетіла з її руки і викотилась аж на зелений моріжок стадіону. Словом, поки Римка встала, поки паличку підняла, знову побігла — метрів з двадцять дистанції було втрачено. А бігти лі не кілометр — «сотку» бігти, метрів двадцять — це п'ята частина дистанції. І в Іржика, практично, не було ніяких шансів прибігти навіть другою, бо коли Римка Малашевич їй естафетну паличку передала, всі три її суперниці-бігунки були вже далеко. Стадіон так і ахнув! Толя Юхимець аж очі заплющив, застогнав і почав сидячи розхитуватись, ще й голову охопив руками, ніби у нього всі разом зуби розболілися. Воно й справді неприємно, але ж не можна так нюні розпускати.
Словом, коли б Іржик прийшла навіть четвертою на фініш, ніхто б не мав права їй бодай слово невдоволення сказати. І з Римки не варто було б шкуру знімати — з ким не трапляється!
А коли б Іржик прийшла третьою, вона б заслужила оплески всього стадіону. Другою — це взагалі був би подвиг. А вона прийшла першою. І стадіон ревів. І я не одразу почув слова Кирила, що найближче сидів біля мене: