Другій події Пінкертон завдячує своїм прізвиськом. Якось у переповненій майстерні студенти випробовували вельми жорстокими та брудними витівками переляканого новачка. Раптом високий блідий юнак вигукнув: «Гей, англійці й американці, прикриємо цю лавочку!» Англосакси жорстокі, але не люблять паскудства, і цей заклик одностайно підтримали. Студенти — англійці й американці — схопили свої стільці, й за мить жартівники вмилися кров'ю, французи відкотилися до дверей, і ошелешену жертву звільнили від наруги. У цім бою англійці й американці укрили себе славою, але я пишаюсь тим, що призвідником був американець, притому — палкий патріот; саме його пізніше на виставі «L'Oncle Sam» [35]доводилось не раз відтісняти в глибину ложі, бо він раз у раз вигукував: «О моя вітчизно, моя вітчизно!» А ще один американець (мій новий знайомий Пінкертон) найбільше відзначився в тій битві. В його руках ущент розтрощився стілець, і найгрізніший з супротивників відлетів убік і прорвав спиною полотно з зображенням, як ми казали, «свідомо оголеної натури». Розповідали, що той вояка так і вискочив на бульвар у розідраній полотнині.
Легко уявити, скільки розмов викликала ця подія в Латинському кварталі і як я радів зустрічі з моїм славетним співвітчизником. Того ж ранку я мав нагоду особисто познайомитись з його донкіхотськими нахилами. Коли ми проминали майстерню одного молодого французького художника, чиї картини я давно вже обіцяв подивитись, я запросив Пінкертона (як це заведено в Латинському кварталі) зайти до нього разом зі мною. В ті часи серед моїх товаришів траплялися вельми неприємні особи. Паризькі художники-майстри завжди викликали в мене захоплення й повагу; що ж до студентської маси, то чимало початківців майже не мали хисту до живопису, і я не раз дивувався, звідки беруться справжні майстри і куди діваються студенти-нездари. Схожа таємниця огортає й середні ланки медичної освіти і, мабуть, не раз спантеличувала й неспостережливих людей. В усякому разі, той суб'єкт, до якого я завів Пінкертона, був один з наймерзенніших п'яниць кварталу. Він запропонував нам помилуватись велетенським зображенням святого Стефана; мученик борсався в калюжі крові на дні висохлої водойми, а натовп іудеїв у жовтих, зелених та блакитних шатах кидав в нього, — зважаючи на зображення, — здобними булками. Поки ми озирали це творіння, господар майстерні пригощав нас оповіддю про епізод із власної біографії, який саме тоді був у нього на язиці і в якому, на його думку, він грав досить героїчну роль. Я належу до тих американців-космополітів, які сприймають світ (і на батьківщині, й за кордоном) таким, який він є, і вважають за краще лишатися глядачами; та навіть я слухав ту історію, майже не приховуючи огиди. Зненацька я відчув, що мене розпачливо смикають за рукав.
— І він каже, що спустив її сходами? — уточнив Пінкертон, зблідлий, як святий Стефан [36].
— Так, — відповів я. — Свою натурницю, яка йому набридла. А потім кидав у неї камінням. Мабуть, саме це підказало йому сюжет картини. Та він навів дуже непереконливе виправдання: вона годилася йому в матері.
Пінкертон чи то застогнав, чи то схлипнув.
— Скажіть йому, — мовив він, задихаючись, — бо я не розмовляю французькою, хоч дещо розумію… Скажіть йому, що я зараз прокомпостую йому голову.
— Прошу вас, стримайтесь! — вихопилось у мене. — У них тут свої порядки!
І я спробував вивести Пінкертона з майстерні.
— Ні, спершу скажіть, щоб ми про нього думаємо, — заперечив він. — Врешті, я сам скажу, щоб про нього думає чесний американець.
— Краще це зроблю я, — заперечив я, виштовхуючи Пінкертона за двері.
— Que ce qui a? [37]— спитав студент.
— Monsieur se sent mal au coeur d'avoir trop regarder votre croute [38], — відповів я, намагаючись не втратити гідності, і подався вслід за Пінкертоном.
— Що ви йому сказали? — спитав той.
— Єдине, що могло його вколоти, — відповів я.
Після тієї сцени, після безцеремонності, з якою я виштовхав мого нового знайомого за двері, після того, як сам вислизнув слідом за ним, мені лишалося запросити його пообідати зі мною. Я забув назву ресторану, куди я завів його; пам'ятаю лише, що ресторан був десь побіля Люксембурзького палацу; через хвилину ми вже сиділи за столом один проти одного і, за звичаєм юності, викопували з свого минулого характерні події, як це роблять тер'єри, полюючи на кроликів.
Батьки Пінкертона поїхали з доброї старої Англії, де, як я зрозумів, він і народився, але він про це не сказав. Чи то він сам утік з дому, чи його вигнав батько, я не допитувався, але вже в дванадцять років він не мав ні рідних, ні даху над головою. Мандрівний фотограф підібрав його, мов опалий глід, при дорозі в Нью-Джерсі. Меткий хлопчак сподобався йому, і він узяв його в мандри, навчив усього, що вмів сам — себто робити фотокартки і сумніватися в святому письмі, — а потім помер у придорожній канаві десь в Огайо.
— Він був чудовою людиною! — мовив Пінкертон. — Бачили б ви його, містере Додд! Він був величний і благовидний, як патріарх.
Після смерті свого покровителя хлопець успадкував фотографічне обладнання і продовжив діло.
— Таке життя було мені до душі, містере Додд! — вів далі Пінкертон. — Я побував в усіх мальовничих куточках розкішного континенту, спадкоємцями якого ми з вами народились. Побачили б ви мою колекцію фотокарток! Шкода, що вона не зі мною! Я робив знімки для себе, на пам'ять, на них зафіксовані і найвеличніші, й найчарівливіші явища природи.
Мандруючи Західними Штатами та іншими територіями і займаючись фотографією, він читав усі книжки, які траплялися йому, — гарні, погані й такі собі, читав книжки прості й незрозумілі, починаючи з романів Сільвейнуса Кобба й кінчаючи «Началами» Евкліда, причому, на превеликий подив, і того, й того автора він прочитав однаково уважно. Обдарований дивовижною спостережливістю и чудовою пам'яттю підліток вбирав у себе відомості про люд, промисловість, природу, він накопичував У своїй голові силу-силенну розкішних правдоподібних нісенітниць, які приймав за щиру правду і знання яких вважав обов'язковим для кожного справжнього американця. Бути чесним, бути патріотом й однаково рвійно загрібати культуру та гроші — такі були його життєві принципи. Згодом я не раз питав його, навіщо йому все це. «Щоб створити наш національний тип! — гаряче заявив Пінкертон. — Це наш загальний обов'язок, ми всі маємо творити американський тип! Лаудене, в ньому — єдина надія людства. Якщо й ми зазнаємо невдачі, як усі оті старі феодальні монархії, що ж залишиться?»
Фотографічна справа не задовольняла його честолюбних прагнень — її неможливо було розширити, пояснив він, в ній не відчувалося духу сучасності, і трапилось так, що він узявся за спекуляцію залізничними квитками. Я не зовсім зрозумів, як він здійснював операції, але суть їх полягала в тому, щоб позбавити залізницю частини її прибутків.
— Я з головою поринув у цю справу, — розповідав Пінкертон. — Я недоїдав і недосипав, і навіть найдосвідченіші мої колеги визнали, що я засвоїв усі тонкощі справи протягом місяця, а протягом року ще й революціонізував її. Вона надзвичайно захоплююча! Це дуже цікаво: вибрати в натовпі клієнта, за хвилину осягнути його вдачу та звички, вискочити з контори й ошелешити його, запропонувавши квитка до того самого місця, куди йому конче треба дістатись. Навряд чи на всьому континенті знайшовся б спекулянт, який зазнав менше невдач, аніж я. Але для мене це ремесло було тільки щаблем. Я заощаджував кожен долар, я думав про майбутнє. Я знав, чого прагнув: багатства, освіти, пишного особняка, розумної й культурної дружини. Так, так, містере Додд, — тут він підвищив голос, — кожен мужчина повинен знайти собі дружину, духовно вищу за нього. Інакше це буде не єднання душ, а лише поступка власній хтивості. Така моя думка… Я робив заощадження, і чималі! Але не кожний — так, так, далеко не кожний! — насмілився б зробити те, що зробив я: прикрити дуже прибуткове агентство в Сент-Джо, де я гріб долари лопатою, і самотою, без друзів, не знаючи ні слова по-французьки, приїхати сюди, щоб витратити свій капітал на опанування мистецтвом.
36
Згідно з легендою, святого Стефана побили камінням за його відданість християнській вірі.