І тоді все й сталося — єдиним набігом, одним блискавичним наскоком-нальотом. Правиця «іншої матері», біжучи на пучках тонких своїх пальців, продерлася крізь високу траву й вихопилася на стовбур, похилений над колодязем. На мить вона там завмерла, мов краб, що нюхає повітря, а тоді виконала єдиний звитяжний, класний-нігтеклацний стрибок у самісіньку середину паперової скатертини.
Час завмер для Кораліни. Ось білі пальці хапонули чорного ключа...
І тоді вага правиці вкупі з інерцією її падіння підкинули пластикові лялькові чашки у повітря, а паперова скатертина, разом із правицею «іншої матері» та ключем, полетіли перевертом у пітьму колодязя.
Затамувавши віддих, Кораліна стала повільно лічити. Дорахувала до сорока, перш ніж почула глухий сплеск, що долинув із незглибимої глибини.
Хтось колись був сказав їй, що коли подивитися вгору, на небо, із дна глибокої шахти, хай навіть серед найяснішого дня, то неодмінно побачиш нічне небо й зорі. Кораліна замислилася, чи зможе правиця «іншої матері» побачити зорі з тієї глибочіні, де вона опинилася.
Дівчинка заходилася знову стягати до колодязя дошки й накривати його, щоб закрито було якомога щільніше. Не хотілося їй, щоб туди шубовснуло щось безневинне. І так само не хотілося ж, аби звідтіля хоч коли що-небудь вилізло. Тоді поскладала ляльки й чашки назад, до картонної коробки, в якій їх сюди була принесла. Поки вона це порала, краєчком ока вловила якийсь рух. Випросталась і побачила: до неї скрадливо наближається чорний кіт, високо задерши хвоста й закрутивши кінчика знаком запитання. Це вже збігло кілька днів, як вона востаннє його бачила, коли ото удвох вони повернулися додому з оселі «іншої матері».
Кіт підійшов до Кораліни й вискочив на дошки, які знову закривали колодязь. Тоді поволеньки моргнув їй одним оком.
Мурлика зіскочив у високу траву просто перед Кораліною і ну качатися на спині, радісно вигинаючись та викручуючись.
Кораліна почухала йому живіт, полоскотала м’якеньке хутро, й котяра вдоволено замуркотів. А коли натішився удосталь, звівся на рівні ноги й лельом-полельом рушив до тенісного корту — мов маленька латка опівночі серед полуденного осоння.
А Кораліна повернулася додому.
Містер Бобо вже чекав на неї на доріжці. Він поплескав дівчинку по плечу.
— Миші кажуть, що вже все гаразд! — повідомив старий. — А ще вони кажуть, що ти — наша спасителька, Кароліно!
— Я Кораліна, містере Бобо! — виправила дідугана дівчинка. — Не Каро-, а Кора-ліна!
— Кораліна, Кораліна... — повторив він її ім’я, чудуючись, але з повагою. — Молодця, Кораліно! Миші доручили мені переказати тобі, що, хай-но вони будуть готові до привселюдного виступу, саме ти станеш найпершим глядачем їхнього мистецтва! Вони заграють ти-ли-ли й тра-ля-ля, і затанцюють, і виконають тисячу фокусів! Оце таке вони кажуть!
— Я залюбки прийду подивлюся, — запевнила Кораліна. — Як тільки вони будуть готові.
Потім вона постукала в двері панн Примули й Форсібілли. Міс Примула впустила її, й Кораліна зайшла до їхньої вітальні. Поставивши коробку з ляльками на підлогу, вона дістала з кишені камінчика з висвердленим отвором.
— Ось, я вам його повертаю, — сказала Кораліна. — Більше він мені не потрібен. Можливо, він урятував мені життя і вберіг іще декого від смерті.
Дівчинка міцно обняла обох старих акторок, хоча її рученята насилу зімкнулися навколо міс Примули, а міс Форсібілла тхнула геть мов той часник, який вона кришила. Тоді Кораліна підхопила свою коробку з ляльками й пішла до свого помешкання.
— Що за надзвичайне дитя! — тільки й мовила міс Примула. Ніхто ж ні разу не обіймав її, відколи вона залишила театр.
Того вечора Кораліна, викупана і з почищеними зубами, лежала в ліжку й дивилася на стелю.
Стояла тепла ніч, тож Кораліна тепер, коли не стало правиці «іншої матері», широко відчинила вікно своєї спальні. Вона наполягла, щоб тато не затуляв вікна повністю гардинами.
Її нове шкільне вбрання було охайно складене на стільці, аби вона вдягла його, коли прокинеться вранці.
Зазвичай того вечора, що передував першому дню наступного її класу, Кораліна бувала тривожна й нервова. Але тепер вона збагнула: нічого з того, що буває у школі, більш аніскілечки її не лякає!
І причулося їй, ніби нічне повітря доносить до неї якусь ніжну музику — таку музику, яку можна зіграти лише на найкрихітніших срібних тромбончиках, сурмочках і фаґотиках, на флейточках-піколо й тубочках — на таких малесеньких і витончених духових інструментиках, що на їхні клавіші могли б натискати хіба мацюпусінькі рожеві пальчики білих мишей.
Кораліні уявилося, ніби вона знову повернулася у той свій сон про пікнік із двома дівчатками й хлопчиком на лузі під дубом, і вона усміхнулася.
Коли засяяли перші зорі, Кораліна дозволила собі поринути в сон. А з горища в теплий вечір усе ще линула ніжна музика мишачого цирку, сповіщаючи світові: літо майже скінчилося...
Інколи двері зачинені недаремно...
Щось дивне коїться у новому будинку Кораліни. Дивина полягає ані в тумані чи котові, який, здається, стежить за нею, ані в знаках небезпеки (в якій опинилась Кораліна), що міс Примула та Форсібілла (нові сусідки Кораліни) розгледіли в чаїнках. Справжня дивина — «інший дім» за старими дверима у вітальні. «Інші мама й тато» з чорними очами-ґудзями і білосніжно-паперовою шкірою чекали на Кораліну. Тепер вони хочуть, щоб вона залишилася з ними. Назавжди. Кораліна знає: якщо вона увійде у ті двері, то може вже ніколи не повернутися назад.
Пориньте у дивовижний та водночас моторошний світ «Кораліни» від автора бестселерів The New York Times Ніла Ґеймана.
«У цій повісті — вишуканий жах усіх найкращих казок.
Це — шедевр».
«Неймовірна, дивна та моторошна книжка».