Друзі мої ще спали, тож я вирішив обміркувати наше становище. Однак увагу мою привернув крихітний папуга — згодом Джек сказав мені, що він називається довгохвостий. Папуга той сидів на гілці якраз над Пітеровою головою, і я замилувався його яскраво-зеленим пір'ям, покрапленим іншими барвами. Я спостеріг, що пташка поволі перехиляє голівку з боку на бік і позирає вниз то одним оком, то другим. Подивившися вниз і собі, я побачив, що Пітерів рот роззявлений навстяж і що дивовижна пташка зазирає просто в нього. Пітер казав було, що я не маю ані краплини гумору і тому не можу второпати жарту. Щодо останнього, може, він таки й мав слушність, хоча, гадаю, коли мені розтлумачували жарт, я розумів його не згірше за інших. Але щодо першого він, очевидячки, помилявся, бо пташка здалася мені страшенно кумедною, і я мимоволі подумав, що якби вона часом знепритомніла або ненароком зірвалася з гілки і впала Пітерові в рот, то, мабуть, і його насмішила б. Раптом папуга нахилив голову і щосили зарепетував йому в обличчя. Пітер прокинувся і, йойкнувши з наглої несподіванки, сів, а дурна пташина майнула геть.
— От лиха личина! — вигукнув Пітер, загрозивши кулаком услід птахові.
По тому він позіхнув, потер очі й спитав, котра година. Я посміхнувся й відповів, що не можу того сказати, бо наші годинники лежать на дні морському, але, певна річ, зараз кілька хвилин по сходові сонця.
Тоді Пітер почав пригадувати, де ми є. Він позирнув на синє небо, нюхнув запашне повітря; очі його радісно заяскріли, він вигукнув стиха «Ура!» і знову позіхнув. Тоді озирнувся поволі, забачивши крізь кущі тихе море, нараз скочив на рівні ноги, наче його струмом ударило, зіпонув щосили, зірвав умить із себе одіж і, гайнувши через білий пісок, плигнув у воду. Крик той розбудив Джека; він підвівся на лікоть, здивовано огледівся, але, зауваживши Пітера в морі, все збагнув і всміхнувся спокійно. З наснагою, що її він виявляв тільки як прокидався, Джек схопився на ноги, скинув одежу, стріпнув із лоба волосся, перебіг вистрибом піщаний берег і пірнув у море, знявши таку силу бризок, що вони оповили Пітера, наче хмарою. Джек був чудовий плавець і нурець, отож, пірнувши, він щез із наших очей на добру хвилину і виринув, радісно вигукнувши, аж ген-ген від берега.
Я так запалився їхнім прикладом, що й собі мерщій скинув убрання і, наслідуючи Джека, спробував був побігти скоком. Однак мені бракувало спритності: я зачепився за корч і беркицьнув; по тому, вже на піщаному березі, посковзнувся на камені й ледве знову не впав, на велику втіху Пітерові, що реготався від щирого серця й називав мене черепахою. А Джек — той гукав мені: «Ходи-но сюди, Релфе, я тобі допоможу!» Та коли я вскочив у воду, мені повелося на краще; тут я себе не осоромив: плавець-бо й нурець з мене був добрий. Звичайно, мені було годі рівнятися з Джеком — я зроду не стрічав англійця, що плавав би вправніше за нього; але я незмірно переважав Пітера, який ледь умів плавати, а пірнати й зовсім не вмів.
Поки Пітер тішився, плещучись на мілкому та бігаючи понад берегом, ми з Джеком попливли на глибоке, часом пірнаючи на саме дно по камінці. Ніколи не забуду того дивовижного й чудового видовиська, яке відкрилося переді мною, коли я вперше побачив дно моря. Як я вже розповідав, по цей бік рифів вода була тиха, наче в ставку, а що вітер ущух, то вона стала зовсім прозора, і ми ясно бачили дно на двадцять-тридцять ярдів у глиб. Пірнаючи з Джеком на мілкому, я думав, що на дні самий пісок та рінь, аж раптом ми опинилися в чарівному саду. Усеньке дно лагуни — так називалося тихе плесо за рифами — поросло коралами найрозмаїтіших обрисів, розмірів і барв. Деякі з них скидалися на велетенські гриби, інші нагадували людський мозок на стеблині або шийці, та найчастіше попадалися гіллясті корали — деякі галузки вигравали ніжно-рожевими барвами, інші були білі-білісінькі. Серед них росла сила-силенна водорослин, що багатством кольорів і красою форм перевершували людську уяву. А серед квітників того підводного саду гуляли найрізноманітніші риби: і сині, й червоні, й жовті, й зелені, й строкаті, — які зовсім нас не боялися.
Пірнувши вперше, ми з Джеком виринули поряд, переводячи дух.
— Чи ти, Релфе, зроду бачив таку красу? — спитав Джек, стріпуючи волоссям.
— Аніколи, — відмовив я. — Я наче побував у якомусь казковому царстві. Невже це нам не сниться?
— Сниться! — вигукнув Джек. — Знаєш, Релфе, я майже готовий повірити, що ми все те бачили уві сні. Коли так, я ладен додивитися сон до кінця і пірнути ще раз. Ну ж бо, друже! Гайда на дно!