— Потерпіть, друже мій. Ви дуже підупали духом. Я розповім вам про свої задуми, якщо ви мене вислухаєте.
— Якщо вислухаю! — скрикнув Джек. — Звичайно, я вас вислухаю. Я ж бо не знав, що у вас є задуми. Може, порадите, як доправити сюди дівчину. Скоро вона опиниться на борту шхуни, я, не гаючи ані хвилини, підніму кітву й дам звідціля дьору. Тож розказуйте, що ви задумали.
Учитель сумно всміхнувся.
— Ой друже мій, хай би ви тільки брязнули ланцюгом, пробуючи підняти кітву, зараз же тисяча вояків опиняться на цій палубі! Ні, ні, це річ неможлива. Якби Тараро не відчував, що він вам зобов'язаний, то вже корабель у вас би забрали. Я добре знаю Тараро. Він людина ненадійна. Той ватажок, якому він пообіцяв дівчину, має велику силу, і Тараро мусить будь-що виконати свою обіцянку. Він сказав, що три дні не займатиме дівчину, бо посланці, які мають її відвезти, лаштуються вирушити аж через три дні. Проте він міг вас тим часом ув'язнити, тому я вважаю ці три дні за дар божий.
— Але що ви пропонуєте? — нетерпляче спитав Пітер.
— Задум мій дуже ризикований, але я не бачу іншого способу визволити Аватею, та й відваги вам, мабуть, не забракне. За п'ятдесят миль на південь лежить острів, де правує Аватеїн коханий. Там вона була б у цілковитій безпеці. Пропоную вам покинути шхуну. Ви згодні піти на таку пожертву?
— Друже мій, — відмовив Джек, — коли я беруся довершити важливу справу, то згоден піти на будь-яку пожертву.
Вчитель усміхнувся:
— Адже дикуни вважатимуть за неможливе, щоб ви задля дівчини відмовились од свого чудового вітрильника. Отож доки він тут стоятиме, вони вважатимуть, що ви в руках у них. А ми тим часом виберемо на березі відлюдну місцину, понаносимо туди припасів, дістанемо невеличкого човна, посадимо Аватею, і ви троє чимдуж повеслуєте до того острова.
— Слава! — скрикнув Пітер, скочивши на рівні ноги і схопивши вчителя за руку. — Ну й зух же ви, вчителю! Не думав я, що у вас така мудра голова.
— А я залишуся на шхуні, —провадив учитель, — аж доки виявиться, що ви втекли. Мене, звичайно, спитають, де ви ділися, але я не скажу.
— І що ж тоді? — запитав Джек.
— Не знаю. Може, мене вб'ють, але, — додав він, значуще всміхаючись до Джека, — я теж не боюся вмерти за добре діло!
— Але як нам забрати Аватею? — спитав Джек.
— Я домовився, що вона стрінеться з нами на одному місці; я поведу вас туди вночі. Там усе й улагодимо. Вона легко вислизне з-під нагляду, бо стережуть її не дуже пильно, вважаючи, що втекти з острова неможливо. Я певен, що їм і на думку таке не спаде. Але, кажу вам знову, ризик дуже великий. П'ятдесят миль чистим морем у невеличкому човні — то неблизька дорога. Ви можете пропливти повз острів, іншого ж у тому напрямі немає миль на сто, а може й більше; коли ж ви заблукаєте і втрапите до інших дикунів, то самі знаєте закон, що панує на островах Фіджі: кожен зайда приречений на смерть. Тож зважте все, мій юний друже.
— Я все зважив, — відповів Джек. — Якщо Аватея не побоїться ризикнути, то я теж не побоюсь, і мої друзі також.
Ми заходились готуватися до подорожі: зібрали необхідні речі й винесли на палубу харчі, що їх стало б нам на кілька тижнів. Ми хотіли навантажити човен як тільки можна — аби пливти швидко й безпечно. Речі ми накрили брезентом, збираючись перенести їх у човен за кілька годин перед тим як відпливати. Коли ніч накрила весь обшир чорною киреєю, ми тихенько повеслували до берега й пішли слідом за своїм проводарем, який повів нас далеко поза селом до місця зустрічі. Спинилися ми в затінку під крислатими деревами, і не більше як за п'ять хвилин до нас нечутно підійшла темна постать.
— Ага, це ви, — мовив Джек, упізнавши Аватею. — Ну, то не гаймо часу, скажіть їй, чого ми прийшли.
— Я трохи розумію англійську мову, — озвалась тихо Аватея.
— А де ж ви тієї мови навчилися? — здивувався Джек. — Ви ж бо й слова не вміли сказати, коли я вас бачив востаннє.
— То вона від мене навчилася, відколи прибула на острів.
Ми розповіли Аватеї про свій задум у всіх подробицях, не приховуючи, яка небезпека могла нас спіткати. Як ми й чекали, її так урадувала нагода врятуватися, що вона готова була знехтувати небезпеку.
— То ви згодні попливти з нами? — запитав Джек.
— Авжеж згодна.
— А не боїтеся такої далекої мандрівки?
— Ні, не боюся.
Ми заходились обговорювати план утечі, але небавом учитель нагадав, що час уже вертатися. Тож ми віддали Аватеї на добраніч і, домовившись зустрітися завтра ввечері біля скелі, розійшлися: ми четверо повеслували тишком до шхуни, Аватея ж нечутно подалася до своєї в'язниці.