«Ніхто не нагадує консерватора більше, ніж ліберал при владі». Цей широко відомий вислів Оланди Кавальканті[392] відображає всім відому схожість двох великих партій часів монархії. Дійсно, майже нічим вони не відрізнялися одна від одної, крім гасел, які вони підіймали на свої бойові знамена. Не було нічого дивного, що ситуація склалася на кшталт подій в Аргентині, коли Росас, засуджуючи диких унітаріїв, насправді займався глибоко антифедеративною діяльністю, намагаючись підкорити провінції свавільним наказам Буенос-Айреса й інтересам столичної митниці. Він використав гасло «Федерація», яке за його часів мало широкий резонанс серед народу, так само як інші використовували ще більш вагоме гасло «Свобода», одночасно намагаючись зміцнити в ім’я цього гасла відверто диктаторську та деспотичну владу. Ніхто не виразив так відверто подібне ставлення, як той венесуельський каудильйо, який проголосив у Конгресі: «Оскільки кожна революція потребує власного знамені, а Валенсійська конвенція не прагнула охрестити свою конституцію федеральною, то ми закликаємо до цієї ідеї. Бо якщо наші супротивники, панове, сказали б федерація, ми повинній були б відповісти на це централізм»[393].
У цьому зловісному верховенстві особистої доцільності над інтересами суспільства загалом чітко простежується превалювання емоційних елементів над раціональними. Хоч би як ми намагалися думати інакше, але справжня солідарність може спиратися лише на обмежені кола. Наші ж вподобання, які ми висловлюємо або ні, та конкретні інтереси не знаходять суттєвої підтримки в теоретичних ідеалах або навіть в економічних інтересах, на які повинна спиратися велика партія. Отже, відсутність справжніх партій у нас не є наслідком, як дехто наївно вважає, нашої непристосованості до легітимного демократичного режиму, а є радше симптомом, проявом цієї непристосованості. Подібна плутанина зустрічається часто й трапляється дуже легко. Звіт Саймона щодо проекту конституції Індії від 1930 року, говорить про те, що в Індії не сформувалися партії в традиційному розумінні цього слова і саме це становить одну з перешкод на шляху до демократизації країни.
Правда полягає в тому, що оскільки наша зовнішня прихильність до формалізму будь-якого типу свідчить лише про брак спонтанності, так само й наша віра в досконалість теоретичних формул показує лише те, що ми — народ, не схильний до умоглядних висновків. Якщо це потрібно, ми можемо організувати кампанію, сформувати загони, піднімати заколоти заради благородної ідеї. Проте всі знають, що зовнішній тріумф якого-небудь принципу ніколи не означав у Бразилії, як і в решті країн Латинської Америки, більше, ніж перемога одного персоналізму над іншим.
Безперечно, в нашому політичному житті персоналізм у багатьох випадках може бути позитивною силою, і поруч із ним гасла демократичного лібералізму виглядають суто декоративними й декларативними поняттями, які не мають глибокого коріння в реальному житті.
Це пояснює, як у нас, та й узагалі у латиноамериканських країнах чи у будь-яких країнах, де персоналізм — або олігархія, яка є продовженням персоналізму в просторі й часі, — зміг подолати спротив лібералів, забезпечивши, отже, зовнішню політичну стабільність, якої в іншій спосіб досягти було б неможливо. Для чилійців три десятиріччя режиму, заснованого Дієґо Порталесом[394], який відвернув загрозу анархії в країні завдяки зміцненню олігархічної влади, досі вважаються найщасливішими за всю історію існування країни. Ще й у наші дні найвищий рівень стабільності маленької Республіки Коста-Ріки порівняно з її бурхливими сестрами у Центральній Америці пояснюється здебільшого цими ж самими причинами. Існування подібних ситуацій, насправді виняткових, змушує забути про те, що необмежена влада у руках «провіденціальних», але безвідповідальних політиків — це у найкращому разі радше грубий фарс, ніж реальна альтернатива анархії. Ідея певного роду нематеріальної та безособової істоти, яка парить у повітрі й визначає долю людей, мало зрозуміла для народів Латинської Америки.
Нам часто здається, що ми поважаємо демократичні й ліберальні принципи, тоді як у реальності ми боремося з одним персоналізмом заради іншого. Заплутаний політичний і виборчий механізм постійно намагається приховати від нас цей факт, але коли зручні закони персоналізму захищені поважною традицією або не ставляться під сумнів, він виявляється в чистому вигляді, знявши всі маски. Беззаперечним є те, що за часів нашої монархії газети й народ критикували більш жорстко Палату депутатів, обрану народом, аніж Сенат, членів якого призначав імператор.
Попри все це, не слід голослівно заявляти про нашу вроджену несумісність з ідеалами демократії. Не так уже й важко виокремити сфери дотику, де можуть співіснувати ці ідеали з певними нашими особливостями, яким ми маємо завдячувати умовами нашого націоутворення. Можна навести три чинники, які особливо посприяли на користь цього процесу, а саме:
1) відторгнення американськими народами, нащадками колонізаторів та індіанців, будь-якої раціональної ієрархії, будь-якої структури суспільства, яка становила б серйозну перешкоду на шляху до незалежності індивідуума;
2) неможливість дієвого спротиву певним новим впливам (наприклад, перевага міського стилю життя над сільським, космополітизм), які принаймні до недавнього часу були природними союзниками ліберально-демократичних ідей;
3) відносна слабкість расових і національних упереджень.
Крім цього, ідеї Великої французької революції цілком сполучаються з нашими поглядами на життя й не чужі нашому національному темпераментові. Поняття природної доброти ідеально співвідноситься з нашою вже згаданою «сердечністю». Теза про зле від природи людство та про боротьбу всіх зі всіма повинна здаватися нам, навпаки, вкрай неприйнятною та незручною. І саме тут наша «сердечна людина» знаходить можливість поєднати свої почуття з догматами демократичного лібералізму.
Проте якщо ми не зупинимося на облаштуванні суто зовнішніх граней нашого суспільного життя, якщо нам вдасться проникнути вглиб та осягнути його підґрунтя, то тоді ми збагнемо, до якого ступеня схожі ці два світогляди, що ми намагаємось зблизити. Дійсно, у лібералізмі ідея природної доброти людини є традиційним аргументом. Було б ілюзорним припускати, що подібне переконання спирається на яку-небудь персональну симпатію до роду людського у цілому або до кожного окремого його представника. Ідеться про суто нейтральну, позбавлену емотивності теорію, яку легко подати у вигляді формул.
І найгірше те, що помічений збіг між проголошеними лібералізмом ідеалами та соціальною поведінкою, традиційно притаманною нашому народові, є, по суті, радше уявним, аніж реальним. Уся ліберально-демократична думка може вміститись у відомій фразі Бентама[395]: «Якомога більше щастя для найбільшої кількості людей». Не важко помітити, що ця ідея прямо протилежна будь-якій формі людського співіснування, заснованого на «сердечних» цінностях. Будь-які симпатії між людьми обов’язково ґрунтуються на перевагах і вподобаннях. Любити когось означає любити його більше за інших. Тут ми маємо справу з односторонністю, яка відверто протистоїть юридичній і нейтральній точці зору, на яку спирається лібералізм. Демократична доброзичливість у цьому сенсі може порівнюватися з ввічливістю, бо є результатом такої соціальної поведінки, яка намагається орієнтуватися на рівновагу егоїзмів. Проповідуваний лібералізмом гуманітарний ідеал парадоксальним чином є безособовим. Він спирається на ідею про те, що найвищий ступінь любові — це обов’язково любов до якнайбільшої кількості людей, підпорядковуючи, отже, якість кількості.
Зрозуміло, що людська любов, яка поза своїм обмеженим колом задихається й умирає, не може слугувати фундаментом жодній людській спільноті у більш-менш широкому сенсі. Сама по собі «сердечність» не може бути запорукою створення правильних принципів. Потрібен який-небудь надійний нормативний елемент, укорінений в душі народу, ба навіть нав’язаний тираном, аби змогла відбутися її кристалізація в суспільстві. Теза про те, що вік тиранії недовгий, — це лишень одна з багатьох ілюзій ліберальної міфології, далеко не підтверджена історією. Правдою є те, що наявність подібних ілюзій саму по собі не можна вважати аргументом проти лібералізму, бо, крім тиранії, існують інші засоби зміцнення й стабілізації соціального та національного організму.
392
Антоніу Франсішку ді Пауло ді Оланда Кавальканті (1797—1863) — бразильський військовий, землевласник і політик.
393
Lisandro Alvarado, «Los Delitos Políticos en la Historia de Venezuela»,
394
Дієґо Хосе Порталес Паласуелос (1793—1837) — чилійський політик, комерсант і міністр внутрішніх справ, одна з ключових постатей в організації політичного устрою країни.
395
Єремія Бентам (1748—1832) — англійський соціолог, юрист, один із теоретиків політичного лібералізму, засновник доктрини утилітаризму.