Хоча статистичні дані щодо кількості рабів, завезених на територію королівства, у цілому були обмеженими й дуже приблизними, слід зазначити, що у 1541 році, захищаючи добре ім’я іспанців і португальців від критики Мюнстера, Даміан ді Ґойш підрахував, що щорічно до Португалії завозили від 10 до 12 тисяч рабів із чорної Африки. А за десять років, згідно з даними «Перепису» Кріштована Родрігеша ді Олівейри, у Лісабоні налічувалося 9950 рабів, у той час як доросле чоловіче населення міста налічувало 18 тисяч осіб. Це означає, що раби становили близько однієї п’ятої частини всіх мешканців країни[46]. Подібна пропорція зберігалася й наприкінці століття, відповідно до звітів флорентійського купця та мандрівника Філіппо Сассетті[47], який перебував у Португалії у період між 1578-м і 1583 роком[48].
Із плином часу проникнення чужої крові не зменшувалося, а навпаки, тільки збільшувалось, і відбувалося це не тільки у містах. У 1655 році Мануел Северін ді Фаріа[49] жалівся, що більшість рільників використовували працю чорних рабів із Гвінеї та мулатів. А наприкінці наступного століття відома хода Пассуш[50] у Лісабоні являла собою видовище, порівняне з тим, що можна спостерігати у будь-якому бразильському місті, де кількість чорних учасників була набагато помітнішою. Один із іноземних гостей зазначав у 1798 році, що у процесії брали участь близько «4-5 тисяч душ, причому більшість із них становили негри й мулати, негритянки й мулатки». А в іншому свідченні, написаному за сімдесят років до цієї дати, смаглявий колір шкіри португальців приписували клімату та здебільшого «змішанню з неграми, що є звичайною річчю серед простого люду».
Тож стає зрозумілим, що у цій країні відчуття відстані між господарями та трудящою масою, представленою кольоровим населенням, найімовірніше вже зникло. Раб із плантацій і копалин уже не був простим джерелом енергії, людським вугіллям, яке очікувало, що індустріальна доба використає його як пальне. Досить часто їхні стосунки із господарями варіювали від стану залежного до стану підзахисного, ба навіть до статусу товариша й близького. Їхній вплив звивистими шляхами долав межі родинних домівок, діючи начебто як розчинник будь-якої думки про розподіл на касти й раси, руйнуючи будь-який лад, заснований на подібному поділі. Це було загальне правило: воно не заважало існуванню окремих випадків, коли докладалися зусилля, спрямовані на обмеження занадто великого впливу кольорового населення на життя колонії, як-от королівський наказ від 1726 року, яким будь-якому мулатові до четвертого коліна заборонялося обіймати посади в муніципальних органах влади штату Мінас-Жерайс. Ця ж заборона поширювалася й на білих чоловіків, одружених із кольоровими жінками[51]. Але подібні резолюції, які, судячи з усього, були спричинені заколотом, організованим у цьому капітанстві[52] кілька років до того неграми й мулатами, були приречені на те, аби залишитися на папері й серйозно не завадити схильності населення до подолання всіляких соціальних, політичних і економічних бар’єрів між білими й кольоровими, між вільними й рабами[53].
Корона також інколи без вагань пом’якшувала завзятість деяких службовців, які виступали найзатятішими супротивниками зазначеної вище тенденції. Так, наприклад, сталося, коли у 1731 році губернатор Пернамбуку видав наказ про призначення на посаду прокурора бакалавра Антоніу Феррейри Кастру, незважаючи на те що новопризначений був мулатом. Оскільки, як зазначається у наказі короля Дона Жуана V[54], «той недолік, що у нього темна шкіра, не заважає йому посісти цю посаду. І ми застерігаємо Вас через цю обставину звільняти призначеного мною бакалавра, аби просунути й зберегти на посаді людину без освіти, яка за законом ніколи не могла б обійняти цю посаду, якщо на неї претендує освічений бакалавр»[55].
Необхідно визнати, що подібні вільності не були загально прийнятними. У будь-якому разі «расистська» нетерпимість, як сказали б сьогодні, ніколи так і не перетворилася, принаймні зовні, на визначальний чинник для вживання заходів, які дозволяли закріплювати деякі конкретні посади тільки за білими людьми. Набагато значущою від подібної расової нетерпимості була ганьба, яка традиційно асоціювалася з виконанням певних видів так званої брудної праці, котрою змушені були займатися раби й котра поширювалася не тільки на того, хто займався цією працею, а й на його нащадків. Саме цією, більш ніж будь-якою іншою, причиною пояснюється надзвичайна важливість, якої завжди набувало для португальців походження.
Також немає іншого правдоподібного пояснення тому фактові, що індіанці та метиси мали право на ті види роботи, виконання яких за законом було заборонено неграм і мулатам. Визнання громадянської свободи індіанців, навіть коли йшлося не про що інше, як про «опікувану» або «підопічну» свободу, згідно з хитромудрою дискримінацією юристів певним чином дистанціювало їх від соціального ганебного клейма, пов’язаного з рабством. Цікаво зазначити, як деякі характеристики, які традиційно приписуються бразильським індіанцям і які несумісні з рабством, а саме їхнє «ледарство», їхня неприязність до дисципліни, їхня «непередбачуваність», їхня «нездержливість», їхній неприхований потяг до радше хижацької, ніж продуктивної діяльності, чудово відповідають традиційним стандартам життя аристократії. І мабуть, саме тому, намагаючись передати у національних термінах середньовічну тематику, притаманну європейському романтизмові, такі письменники ХІХ століття, як Ґонсалвес Діас і Аленкар[56], закріпили за індіанцями традиційні чесноти старовинних ідальго та кабальєро, тоді як негри повинні були задовольнятись у найкращому разі роллю покірної або бунтівної жертви.
Замість того, аби засуджувати змішані шлюби між індіанцями та білими, португальський уряд неодноразово намагався заохочувати їх. У широко відомому указі від 1755 року зазначалося, що у подібних випадках подружжя «не покриваються жодною ганьбою, а навпаки, є придатними для призначення на різні посади у містах, де вони проживають. Це ж саме стосується й їхніх дітей і нащадків, які навіть матимуть привілейоване право для одержання будь-якої посади, почесті або сану без жодних обмежень. При цьому під загрозою тюремного ув’язнення суворо заборонялося називати їх кабокло[57] або іншими подібними найменуваннями, які можна оцінити як образливі». Негри та нащадки негрів досі були приречені, принаймні згідно з деякими офіційними документами, до непрестижної праці, negro jobs, або ж негритянської праці, яка принижує як людину, котра виконує цю працю, так і всіх її нащадків. Настільки, що указом від 6 серпня 1771 року віце-король Бразилії наказав звільнити з посади голови капітанства одного індіанця, оскільки він «проявив такі низинні почуття, що одружився з негритянкою, заплямувавши свою кров цим союзом, унаслідок чого став непридатним обіймати зазначену вище посаду»[58].
Одним із наслідків рабства та гіпертрофії сільськогосподарської праці на латифундіях у структурі бразильської колоніальної економіки була практична відсутність будь-яких серйозних зусиль в інших сферах виробництва, спрямованих на співпрацю, на відміну від того, що відбувалося в інших країнах, у тому числі в іспанських колоніях в Америці. У Бразилії майже не було нічого подібного до того, про що пише один перуанський історик щодо процвітання об’єднань ремісників-механіків, які існували вже в перше століття завоювання Ліми, з усіма їхніми присяжними наглядачами й податковими інспекторами, тарифами щоденної оплати, іспитами на відповідність посаді, реєстрацією, обов’язковим відпочинком по неділях і благодійними фондами взаємної допомоги у різних ремісницьких спілках. Ще й сьогодні відомий статут об’єднання срібних справ майстрів Королівського міста, рукопис якого зберігається в Громадській благочинній спілці перуанської столиці. Ці ремісники, у своїй більшості індіанці та метиси, мали власну каплицю в лівому нефі собору Святого Августина. Організація встановила досконалу систему винагороди та пенсій за віком для сімей членів об’єднань. У 1578 році у каплиці Святого Кріспіна та Святого Кріспініана чоботарі та шкіряники заснували власне об’єднання. Там вони проводили свої наради та свята. Як і в Бразилії, але у набагато більших масштабах назви ремісничих об’єднань отримали вулиці та площі, на яких були зосереджені лавки й іноді помешкання їхніх членів: ґудзикових справ майстри, забійники, майстри з виготовлення циновок, майстри з виготовлення ковдр і покривал, продавці готового плаття, шинкарі, капелюшники (які виготовляли фетрові капелюхи із вовни вікуньї[59] або брилі із волокон хіпіхапи[60]), майстри з виготовлення шпаг, гітарних справ майстри, олійники, миловари та ковалі. Також вистачало лимарів, у більшості своїй білих, індіанців і метисів, а негри й мулати, як правило, працювали хірургами й цирульниками. За ними йшли об’єднання майстрів з виготовлення сідел і виробників запряжних прикрас і збруї, плавильників, майстрів з чорного дерева, теслярів, містобудівників, каменярів, шкіряників, дубильників шкіри, виробників свічок, майстрів із виготовлення рукавичок, чоботарів, які шили м’яке жіноче взуття, кравці або шевці (останні були білими, їхнє братство базувалось у Сан-Франсіско Гранде), кондитерів і пиріжників. Ці об’єднання, остаточно організовані доном Франсіско де Толедо[61], протягом багатьох років були для віце-королівства гарантією процвітання, багатства й стабільності, попри мінливість гірничої галузі та занепад іспанської колоніальної імперії[62].
47
Філіппо Сассетті (1540—1588) — флорентійський мандрівник і негоціант, знавець ботаніки, географії, астрономії, космографії, філології. Відомий своїми розлогими листами з усього світу до патриціату Флоренції, опублікованими після його смерті.
49
Мануел Северін ді Фаріа (1583—1655) — католицький ченець, історик, археолог, нумізмат, фахівець з генеалогії, письменник, зокрема, біограф Камоенса. Вважається першим португальським журналістом.
52
Капітанства Бразилії — спершу одиниці адміністративно-територіального поділу Португалії, спочатку спадкові володіння, згодом почали переходити під королівське управління. Після успішної експедиції Мартіна Афонсу ді Соузи 1530 року португальською короною були засновані постійні колонії на американському континенті. Через брак фінансових і людських ресурсів їх передали в управління приватним особам, які ставали власниками і адміністраторами. Паралельно екватору було виділено 15 капітанств, що належали 12 власникам.
53
Подібним чином майже на два століття раніше муніципалітет Сан-Вісенте видав наказ, відповідно до якого жоден християнин не мав права оговорювати перед місцевим язичницьким населенням інших людей чи їхню власність. Аби зафіксувати порушення цього закону, було достатньо присяги будь-якого іншого християнина, який став свідком наклепу. Очевидно, що в цьому разі переважала економічна вигода завойовника, а не почуття расової відмінності. Чернець, брат Ґаспар, використовує цей аргумент серед інших фактів, покликаних довести «недобросовісність португальців у виконанні умов контрактів із місцевими жителями», фактів, що пізніше викликали осуд першого генерал-губернатора Бразилії. — Прим. авт.
Frei Gaspar da Madre de Deus,
55
«Про обрання доктора Антоніу Феррейри Кастру на посаду королівського адвоката та про його належність до мулатів, що не є цьому завадою»,
56
Поет Ґонсалвес Діас (1823—1964) і романіст Жозе де Аленкар (1829—1877) — представники романтизму, вихідці з поміщицької інтелігенції. Для їхньої творчості характерні як пишномовні фрази й умовні образи (наприклад, індіанці говорять високоінтелігентною мовою), так і чудові романтичні описи бразильської природи.
59
Вікунья (Vicugna vicugna) — вид парнокопитних ссавців родини верблюдових. Зовні нагадує гуанако, проте має менші розміри і більш струнка. Домашня худобина альпака, яку розводять у гірських районах, походить від вікуньї.
60
Хіпіхапа, або пальма токільї (Сarludovica palmata), — дерево, переважно поширене у гірських вічнозелених лісах Південної Америки, чиє листя використовують для виготовлення брилів.
61
Франсіско де Толедо-і-Фігероа, граф де Оропеса (1515—1584) — іспанський воєначальник і політичний діяч, віце-король Перу (1569—1581). Створив систему правил і настанов у економіці, політиці, армії й торгівлі, що проіснувала 300 років.
62
J. de la Riva-Aguero, «Lima Española», El Comercio (Lima, 18.1.1935), l.a sección, p. 4.