Треба просто зібрати всю свою волю і сміливість в кулак і вийти таки з-за цього куща. Ось зараз, дорахую до трьох, і відразу ж!..
— Один… Два… Два з половиною… Два і три четверті… Два з волосиною… — я чомусь рахувала не про себе, а пошепки, але це зовсім не допомагало — страх і сумніви тільки більше заволодівали мною, і я вже зовсім не була впевнена, що все ж таки наважусь вийти з укриття.
А потвора, здається, зовсім не збиралася йти далі — вона зупинилася біля надгробку і встромила свої пазурі у землю, розкидаючи її навколо. Ну все — далі чекати не можна!
На те, щоб вистрибнути з-за куща, знадобилося всього декілька секунд. На те, щоб зрозуміти, що перед цим варто було б продумати який не який план дій, десь стільки ж. Але змінити щось було вже неможливо, адже мрець помітив мене.
Потрібне заклинання миттєво прийшло у голову, і я, не чекаючи ні секунди, зашепотіла формулу. Всього три коротких слова на старослов’янській мові — і в мене в руках горить невеличка кулька чистого полум’я — єдиних дієвих чар проти мерців.
Взагалі-то кулька мала бути більшою, але я рідко практикувала бойові заклинання, так як не збиралася зв’язувати своє життя з такою небезпечною і непередбачуваною роботою. Я, незважаючи на величезний магічний потенціал, була все ж більше теоретиком. І навіть прочитавши сотні книжок з бойової магії, я не могла нормально створити навіть такого відносно простого заклинання, як це.
Моєю заповітною мрією було після закінчення аспірантури працювати у Чародійському науково-дослідницькому відомстві, один з філіалів якого був і в нас у Кременчуці. Звичайно, родина не схвалить такого вибору професії, але з недавнього часу мені, здається, начхати на їхню думку.
Я спробувала влити ще трохи сили в кульку, щоб збільшити її у розмірі, але замість цього якимсь неймовірним чином зіштовхнула її з рук. Короткий політ — і кулька влучає у надгробок, пролетівши десь за півметра від чудовиська. Промазати з відстані у два метра! Ні, так точно вмію тільки я.
І що у результаті? Увага монстра остаточно прикута до мене, могила зруйнована, причому не мерцем, а мною!
Я не знала, що робити, голова була пустою, але, на щастя, спрацював інстинкт самозбереження — і я побігла. Я навіть не відразу зрозуміла, чому все, що було навколо мене, злилося у одну ледве помітну пляму — адреналін бурлив у крові, я ще ніколи не бігала так швидко! В той момент я абсолютно забула про те, що в мене є магія, що я можу просто переміститися у будь-яку точку планети всього за одну мить.
Я не знаю, скільки це продовжувалося. Здавалося, що вічність, але насправді, мабуть, тільки декілька хвилин. Раптом позаду мене почувся якийсь дивний звук, схожий на удар, а потім усе стихло. Я зупинилася, не знаючи, що робити далі. Обертатися було страшно, але стояти спиною до невідомої небезпеки — ще страшніше. Ноги ніби заклякли, я відчувала, що не зможу зробити й кроку. Адреналін та магія, які зовсім недавно вирували у крові, спали, наче лавина, і я відчувала цілковите спустошення, навіть страх уже відчувався не так гостро, як хвилину тому.
Я повільно, намагаючись не здійснювати різких рухів, повернулася обличчям до мерця, але замість нього якимсь неймовірним чином переді мною з’явився Він. Сірий кардинал Чародійського Відомства — Кирило Костянтинович Калиновський. Характерник[1].
Одягнутий, що незвичайно, в джинси, джинсову ж сорочку і смішну шапку з в’язаним помпоном. Він не любив одяг звичайних людей, і майже завжди, окрім випадків крайньої необхідності, носив широчезні сірі штани і того ж кольору футболку, що своїми розмірами більше нагадувала балахон чи переносну палатку. Кардинал завжди любив бути непомітним. Хоча, чесно кажучи, в такому дивному вбранні йому це вдавалося нечасто. Ось і зараз, напевно, хотів не виділятися у натовпі — і одягнув на початку жовтня шапку, і при цьому зовсім забув про куртку.
Що тут сказати? Кардинал — геній, а усі генії мають свої дивацтва.
— Якого біса? — вигукнув він, причому звертався точно не до мерця. — Яро, скажи на милість, що ти витворяєш?! Що ти взагалі тут забула? І чому, поясни мені, чому, кожен раз ти з’являєшся у самий невідповідний момент?!
Ех, от зовсім, зовсім не так я уявляла собі зустріч із старим другом! І чому ми не могли побачитися за інших обставин? Наприклад, за горнятком кави у якомусь кафе?..
— Е-е… Як би тобі пояснити… — я зам’ялася — таке зі мною ставалося майже завжди, коли Кір починав вичитувати мене, як мале дитя. Але потім, оцінивши ситуацію, я з подивом зрозуміла, що насправді-то не зробила якраз нічого поганого! — Та я взагалі ні в чому не винна! Я просто сиділа біля могили бабусі, і тут цей монстр… Я спочатку хотіла кинути в нього вогняною кулькою, але промазала, і побігла. Я так злякалася!.. — я сказала все це буквально на одному диханні, і раптом відчула, що на очі навертаються сльози, втримати які я просто не могла при всьому бажанні.
1
Характерник — чаклун-перевертень, що не отримує свою силу від предків, а народжується з нею. Добре знається на травах та хороший воїн. Раніше характерники часто подавалися у козаки.