Звісна річ, охороняти життя та спокій короля Свенсон і надалі не полишав. Тепер не робив цього сам, але добирав у королівську сторожу тільки тих, кому довіряв і кого випробовував. Про випробування «старого вікінга» при дворі ходили легенди... Казали, що Свенсон змушував видертись без драбини на замкову стіну, а потім спуститися з іншого боку. Або ж перевіряв витримку тим, що міг змахнути своїм велетенським, вкритим рунічними написами мечем і зупинити його за якийсь цаль[6] від шиї претендента. Тільки якщо той лишився незворушним, йому випадала честь служити в королівській охороні. Зайве говорити, що в цьому «загоні Свенсона» служили тільки найкращі. Сігізмунд ще раз про це подумав, згадавши свій сон і візит незнайомця. В дійсності, такого ніколи б не сталося. Вартові нізащо б не пропустили зайду! Якщо тільки той смертний... З плоті і крові...
Свенсон мовчав, зупинившись за кілька кроків від королівського ложа. Монарх, зібравши докупи сили, сперся на лікті, щоб краще його бачити. Лікар, вигулькнувши з-за спини нормана, запопадливо підклав під королівську голову ще одну подушку.
— Залиш нас наодинці, — наказав йому Сігізмунд.
Той слухняно зник.
Король, ніби обдумуючи, що має сказати, добру хвилину не зводив зі Свенсона очей. Присутність цього грізного вікінга, схожого на одного з войовничих богів Півночі, заспокоювала його. Вселяла спокій і надію. Сігізмунду навіть здалося, що саме так буде виглядати ангел, який коли-небудь спуститься за ним з неба й покладе край його стражданням.
— Свенсоне... — видихнув нарешті монарх.
— Так, ваша величносте, — відповів той низьким рівним голосом.
Сігізмунду раптом подумалось, чи не безглуздо буде зізнаватися в тому, що він боїться власного сну? Як же так, король Речі Посполитої і раптом перелякався кошмару, мов малий хлопчисько? Хай навіть хворий король... Хай навіть король, якому лишилося небагато.
Монарх облизав пересохлі губи і промовив зовсім інше:
— Хочу знати, чи не прибували до мене кур’єри за останню добу?.. Чи не було важливих послань?
Свенсон уклонився і дістав зі своєї важкої шкіряної сумки, що висіла на поясі, кілька згорнутих листів.
— Звістка зі Сходу: Девлет-Гірей іде на Москву[7].
— Чув, далі...
— Секретар вашої королівської милості, Ян Замойський[8], бажає вашій величності одужання і...
— Далі, — знову перебив Сігізмунд.
— Князь Острозький[9] пише, що війська наші в Лівонії[10] потребують харчів та пороху.
Сігізмунд важко зітхнув.
— Далі.
— Короткий лист з проханням про авдієнцію.
— Хто просить?
— Такий собі Христофор з Лемберга.
— Хто це?
— Не знаю, ваша милосте, — відповів Свенсон, — пише, що ви без сумніву згадаєте його.
— Я згадаю його? Якого дідька? Він додає якісь поважні факти?
— Ні.
— Тоді спаліть цей лист.
— Як скажете, ваша величносте... Хіба що.
— Що?
— Чоловік цей нагадує, що одного разу, ваша королівська милість потрапили у скруту.
— В скруту?
— В полон, якщо бути точнішим...
— В полон? Ніколи такого не...
Раптом запала тиша. Король наморщив чоло, вочевидь болісно щось пригадуючи.
— Ніколи такого не було, — продовжив він, — окрім одного разу...
Сігізмунд пригадав, як років десять тому втрапив у халепу на Волині, де князь Острозький полонив його в своєму замку. Власне, зробив це господар Вежі Мурованої[11] у непрямий і доволі підступний спосіб: знаючи про те, що король з дитинства має страх перед пишногрудими палкими жінками, приставив до дверей монарших покоїв гарячу волинську молодицю, якої Сігізмунд боявся, мов дідько ладану. Така «варта» справді виявилась надійною. Володар великої Речі Посполитої не наважився переступити поріг покою, аж доки від ганьби його порятував оцей самий Христофор з Лемберга. До того ж через короля накликав на себе гнів князя і заледве не поплатився головою.
— Де цей чоловік? — кволо запитав Сігізмунд.
— Від ранку в почекальні, — мовив Свенсон.
Король перевів погляд на вікно, за яким висіла глупа ніч.
— Від ранку, кажеш...
— Закликати його? — знову озвався розпорядник.
— Якщо він дочекався, то заклич...
Вікінг вклонився і вийшов за двері.
7
8
9
10