Христоф і господар замку залишились наодинці.
— То що ж, тепер ти поясниш мені той бісовий софізм, який я почув від тебе вдень? — запитав маршалок.
— Який? — здивовано перепитав гість, справді забувши про що йде мова.
Фірлей хрипло захихотів.
— Я ж казав, бісові русини... — промовив він, втираючи сльози, що виступили на його очах від сміху, — пригадай, що ти говорив про свою службу в мене. Мовляв, і служитимеш і ні. То що ти мав на увазі, скурвий сину?
— От дідько, справді забув, — Христоф ляснув долонею по стільниці й також розсміявся, — тепер пригадую.
— То кажи, — посерйознішав господар замку.
— Мав на увазі, вашмосць, що прямую до Кракова, — відповів гість, — а в столиці збираюся стати на службу до короля. І оскільки вашмосць, як відомо мені, один із найвідданіших слуг його величності, то я одночасно служитиму й вам.
— Он як, — веселощі раптом зникли з обличчя Фірлея, — що ж, тоді ти маєш рацію. На службі в короля служитимеш одночасно і мені.
— Прошу вибачення, якщо чимось засмутив вашмосць... — спробував виправити ситуацію Христоф, проте господар знаком його зупинив.
— Все гаразд, — мовив Фірлей і зморщив чоло, ніби від болю, що закрадався десь з глибини мозку.
Насправді це був неприємний для нього спомин.
— Його Королівська Мосць хворий, — важко зітхнувши сказав Фірлей, — важко хворий... І, курва, добром це не закінчиться.
— Що не закінчиться? — чомусь перепитав гість.
У відповідь той сердито зиркнув на співрозмовника, мовби його дратувало те, що гість не зрозумів одразу.
— Король хворіє не на застуду чи пердячку, — вимовив маршалок, і слова його були важкими, мов камені, — єгомосць майже весь час лихоманить, і на додачу цей бідолашний чоловік провалюється у безпам’ять, щойно лихоманка трохи відступає. Згодом він повертається до тями, але всі побоюються (хоч декотрі з нетерпінням чекають), що одного разу він не прокинеться... Не уявляю, що буде коїтися в бідолашній Речі Посполитий, якщо король зараз віддасть Богові душу.
— У короля немає наступника, — з розумінням справи сказав Христоф.
— Та отож бо... — ще раз і ще важче зітхнув Фірлей.
Він звівся на ноги, сіпнувшись від несподіваного болю в спині, що викликало чергову хвилю брутальної лайки з його вуст.
— Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашої мосці? — також встаючи, запитав Христоф.
— Кажи, — прокректав маршалок.
— Це щодо Софії...
На цих словах господар замку вирівнявся і пильно глянув на гостя.
— Так, — мовив він, — слухаю тебе.
— Чи не знайшлося б тут для неї якої-небудь служби? — запитав Христоф.
Фірлей усміхнувся.
— Служби, кажеш, — сказав він, — хочеш в мене її залишити?
— Хочу знайти їй добре і безпечне місце, — відповів Христоф, — часи непевні.
— Треба подумати, — протягнув власник замку, хоча видно було, що він прийняв рішення одразу, як лиш почув це прохання, — перебудемо ніч, а вранці поговоримо.
Христоф уклонився на знак згоди, і вони попрощалися. Гість повернувся до свого покою і, роздягнувшись, вдруге вклався спати. Поспати йому вдалося не більше двох годин, коли в двері знову постукали. Стукіт цього разу був впевненіший і гучніший, ніж попереднього разу. Чоловік неохоче звівся на ноги і подався відчиняти. За дверима виявився господар замку у нічному одязі. Поряд з ним непевно тримався ключник зі свічкою в руках. Рідкувата чуприна на голові Фірлея була скуйовджена, а у вирячених очах читався страх.
— Вашмосць... — здивовано промовив Христоф.
— Ходи зі мною, — прохрипів маршалок.
— Куди?
— Побачиш. Ходи, кажу...
— Гаразд.
І, не дозволивши гостеві навіть як слід одягнутись, Фірлей потягнув його за собою. Вони спустилися тими ж стертими сходами донизу, а потім знову піднялися вгору. Після вузького, як мишача нора, коридору, усі троє вийшли на галерею замкової стіни, що була призначена для тутешньої сторожі. Замок Фірлея був давнім, то ж стіна мала характерні мерлони[4], як будували в часи, коли артилерія ще була зовсім слабкою і недієвою. За одним з таких мерлонів Фірлей зупинився і знаком зупинив інших. Потім підкликав до себе Христофа і обережно вказав пальцем на сусідню з ними, дещо нижчу стіну, що знаходилась на першій лінії укріплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у сні. Втім, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднілася жіноча постать в білому. Жінка, присівши навпочіпки, гладила цю велетенську кішку по голові. Без жодного страху чи бодай побоювання... Вони виглядали, мов демонські сестри, що зустрілись вирішити долю довколишніх людських душ.