— Тобі видно, хто це там? — тремтячим голосом перепитав господар замку.
Христоф кивнув. Ясна річ, він упізнав Софію...
— Навряд чи їй знайдеться служба в мене, — продовжив Фірлей, — завтра попрошу вас звідси поїхати...
Розділ II
Авдієнція в Його Величності Сігізмунда II
З-над Вісли потягнуло прохолодою. Свіжий подих вітру пробивався до напівтемних затхлих покоїв крізь відчинені вікна, плутаючись і тріпочучи в довгих шовкових шторах, мов зграї птахів у сітях. Було досить пізно, але всередині ніхто не запалював свічок.
З глибини кімнати почулося чиєсь болісне зітхання, а потім кволі обережні кроки. Поступово звідти вийшов худий високий чоловік, що з усіх сил намагався триматися рівно. Вдавалося це йому ціною гострого болю в спині. Пройти з одного краю покоїв до іншого було несамовитою мукою. Чоловік ішов повільно, чередуючи кроки так, мовби ноги мав свинцеві. При цьому, послуговувався міцним різьбленим ціпком, що вдарявся час від часу в кам’яну підлогу.
— Доброго вечора, ваша величносте, — простір кімнати прорізав чийсь голос.
Кроки й удари ціпка стихли.
— Хто тут? — стривожено запитав король.
З протилежного кута вийшов невідомий у довгому плащі. Навіть у сутінках можна було розгледіти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкірою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без піхов.
— Я той, з ким зустрічі не оминути, — відповів він.
В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.
— Хто... хто пустив тебе сюди? — кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.
Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.
— Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, — спокійно проговорив гість, — не треба кричати... Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.
Король Речі Посполитої Сігізмунд II Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.
— Що тобі потрібно? — запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів, як сильно боїться відповіді.
— Твій час настав, — металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.
— Стривай, — благально вимовив король і виставив перед собою руку.
Жест його виглядав слабким і безнадійним, проте гість зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирішив, що поспішати нікуди і терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.
— Можливо, ми домовимось?.. — звівши очі на співрозмовника, майже пошепки промовив Сігізмунд.
Той зайшовся гучним скрипучим реготом.
— Домовимось? — перепитав незнайомець і в голосі його було стільки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сігізмунд Август, — про що ви хочете зі мною домовитись, ваша королівська милосте?
— Дай мені ще трохи часу, — благально вимовив той.
— Твій час закінчується сьогодні.
— Будь ласка... Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?
— Можеш, — кивнув гість, — але навіщо це тобі? Завтра нічого не зміниться.
— Зміниться. Є одна справа, яку я мушу закінчити.
Біль та розпач пожирали короля, і він вже не міг триматися рівно. Монарх згорбився, важко спершись на свій ціпок. Цей чоловік, від якого досі залежала доля велетенської Речі Посполитої, викликав до себе тільки жаль.
— Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, — промовив гість, — а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно...
— Отже, це можливо? — з надією запитав Сігізмунд.
— Можливо, але доведеться заплатити жахливу ціну.
— Мені однаково. Я готовий.