І Тор подерся західним схилом від ущелини до вершини гори. Коли він добувся до самого верху, сонце було вже високо. Опинившись на гірському чубку, Тор застиг там на хвильку, озираючи володіння, що лежали по той бік хребта.
Долина, що розкинулася з того боку, була ще краща за ту, якою кілька годин тому їхали Ленгдон і Брюс. Вона була добрих дві милі завширшки (бо стільки було до наступного хребта) і розходилась праворуч та ліворуч неосяжним хвилястим килимом, розцяцькованим різними барвами: зеленою, чорною, золотавою... Якщо дивитися з вершини, на якій стояв Тор, то долина здавалася безкраїм диким парком. Зелень, яка вкривала гірські схили, доходила майже до гребенів гір. На схилах тут і там, немов насаджені людиною, але не вище лінії, де пролягала середина схилу, за якою дерева уже не росли, латками темніли ліси з ялини й канадських бальзамів: одні були завбільшки з гайок десь у міському парку, інші вкривали акри й навіть десятки акрів. Зате підніжжя гір були неначе облямовані суцільними тонкими лініями лісу. Між ними, розбігаючись плавними хвилями, лежала відкрита зелена долина, поплямлена червонуватими гайочками бізонової верби та гірської шавлії, острівцями собачої шипшини[36]та глоду, купками різних дерев. У центрі долини, у пониззі, текла невелика річка.
Пройшовши униз ярдів із чотириста, Тор ярдів за півтораста-двісті від лісової крайки повернув на північ і пішов уздовж хребта, дістаючись від ліска до ліска. Саме на цій висоті, якраз на півдорозі від долини до лінії сланців та голого каменю, він найчастіше полював на всяку дрібноту.
Подібно до лісових бабаків, тутешні ховрашки уже вилазили на скелі, щоб поніжитися на сонці. Приємно тішив слух їхній м’який протяжний посвист, особливо на тлі жебоніння води. Час від часу десь зовсім поруч свистів якийсь ховрах — пронизливо, застережно. Він плазом кидався на камінь, коли біля нього проходив великий ведмідь, і на кілька секунд жоден посвист не порушував тихого, спокійного бриніння долини.
Але сьогодні вранці Торові було не до полювання. Двічі йому на шляху траплялися дикобрази, найсмачніша здобич гризлі, а він минав їх, не звертаючи уваги. З лісочка принесло теплий дух сонного карибу, та Тор і гадки не мав іти туди на розвідини. Із темного вузького рівчака війнуло пахощами борсука, та Торові й до нього було байдуже.
Він дві години безупинно брів на північ схилами своїх володінь, тоді повернув у лісок і зійшов у долину до річки.
Глина, що заліпила його рани, почала тверднути, й він знову занурився по плечі у воду і завмер так на кілька хвилин. Ще дві години Тор простував уздовж струмка, раз у раз припадаючи до води. А потім, як збігло шість годин від тої миті, коли він вийшов з грязьового озерця, настав сапусувін: ведмежа ягода, мильнянка, соснова живиця, ялинова та бальзамова хвоя (ще додайте сюди воду, випиту за цей час) — усе перемішалося у нього в животі, створивши велетенську сильнодіючу пігулку, і повернуло ведмедя до тями. Тор уже почувався значно краще — настільки, що вперше за цей час зупинився, обернувся у той бік, де зосталися вороги, і люто загарчав. Плече боліло й досі, але кволості мов і не було.
По настанні сапусувіну він ще довго стояв нерухомо, і довкільне повітря не раз і не два здригалось од страшного ревища. Сьогодні ті глибокі звуки, що виривалися з його грудей, мали зовсім інший зміст. До вчора Тор не знав, що таке сліпа люта ненависть. Авжеж, йому доводилося виходити на двобій з іншими ведмедями, та бойовий азарт — це зовсім інше. Він минав так само швидко, як і захоплював. Після герцю Тор просто зализував рани, і цього було досить, щоб до нього повернутася колишня вайлувата добродушність. Те ж почуття, що переповнювало гризлі зараз, було нове і ні на що не схоже.
Тор згадував усі обставини, за яких він зазнав стількох лих, і лють його ставала чимраз дужчою. Він зненавидів людський дух, йому було ненависне оте незнайоме білолице створіння, що здиралося тоді у виярку; він зненавидів геть усе, що хоч трохи стосувалося отих істот та їхніх запахів. Це почуття прокинулося у ньому завдяки інстинктові, а спогади про недавні події лиш розпалювали його.
До вчорашнього дня Тор ще жодного разу не зустрічався з людьми, не знав їхнього запаху. Проте інстинкт підказував: людина — найлютіший ворог, боятися її треба більше, ніж будь-кого з диких мешканців гір. Тор не боявся зійтися у двобої з найбільшим гризлі. Не уникав би сутички з найлютішою вовчою зграєю. Сміливо, без вагань, пішов би у вогонь і воду. Але людини треба стерегтися! Від людини потрібно ховатися! Де б він не був — у горах чи на рівнині, — його очі, ніс і вуха постійно мають бути насторожі!